Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

брали замок опришки, щоб захопити в полон власника фортеці графа Куропатву, й допоміг їм полковник Семен Височан, коли вийшов з Отинії на злуку з Богданом Хмельницьким, який прямував переможним походом на Польщу… Та занепала з роками Пнівська фортеця, спадкоємець Куропатви граф Цетнер виїхав до Парижа, назавше покинувши неспокійні Карпати, замкові мури поросли будяками й дерезою, й надвірнянські броварники розбирали міцний матеріал для будівництва заводу. Проте ніхто не наважувався займати моторошні підземелля замку, де начебто комори набиті людськими кістками й схрони кишать привидами невідспіваних мерців.

…Хорунжий Петро не збоявся зайти в ту підземну пустку — кращої схованки марно було шукати в тутешніх краях, — й не побачили січовики під землею складів зі зброєю, ані комор із золотом, однак підвали були просторі, затишні й теплі, до того ж виводили з них на світ Божий запасні виходи аж поза фортечні мури, — й залишилися тут хлопці літувати та готуватись до зими. Довкруж було безпечно й тихо, плато обступили ліси, а надвірнянські мешканці заказали собі дорогу до зачарованої місцини.

Як зайшла Калина в тяжу, хорунжий Петро спровадив її до старої жінки, яка жила відлюдно в замшілій хижі на кичері, що лисніла над берегом Бистриці, й приставив до коханої охоронця, щоб на випадок непередбачуваного трафунку відвів її до Штефана Мочерняка на Веснярку.

Спузар Іван Джемига вистежив січовиків за третім заходом. Мов хижий звір, просиджував у засідці неподалік замкових руїн, аж поки не побачив живого хорунжого Петра, коли той вийшов на білий світ з душних підвалів. Тоді спузар почимчикував у Надвірну й привів енкаведистів. Ті, не зчиняючи галасу, вичекали й застрелили Петра в розвалині замкової брами.

Поки прийшла облава, січовики поховали хорунжого, забрали його бартку й перейшли знову на Чорну гору, щоб там до зими викопати перші партизанські бункери. Калину ж охоронець відвів на Веснярку.

…У халупі враз стало тихо, мов у могилі: змовк Михалко, й ні звуку не подала Федора — не було на світі таких слів, щоб пояснити ними страшну зраду. Тільки витав довкруж тремт покаяння, його відчувала Федора, добріла й прощала, її мовчазне прощення дійняло Михалка, він боязко підвів очі на ангела, що прибрав подобу світлої дівчини, яка щойно вийшла з хати, й побачив, як ангел цілує в чоло немовля… Господи, таж і я був колись таким самим невинним отроком, поки не загидили мене неньові гріхи!

Та зник образ ангела з божниці над мисником, але ж і божниці ніколи там не було — не заглядав до цієї чорної хати лик Господній…

Безпросвітній туск запав у Михалкову душу, та враз — о диво! — відчув він полегшу, ніби хтось змивав з нього бруд, й пройняла його серце надія на відпущення гріхів джемигівському родові: то поцілувала Михалка в зранене чоло сестра Федора.

Розділ п'ятнадцятий

Коломийський автобус поволі тарганився з Косова розмитою святоіванівськими дощами дорогою — через Соколівку та Яворів, а на Буківці шофер зупинив машину, щоб її оглянути й хвильку передихнути після зморної трясучки. Чоловіки повиходили перекурити, вийшла й Оленка й чіпко вдивилася в блідо-синяві контури Чорногори, що, зливаючись із білотою перистих хмар, примарно вивищувалися за кряжем Писаного Каменя, ніби прокладали межу між чужими світами й закривали заборолом Оленчин світ, за яким, як і досі їй здавалось, нічого вже нема, тільки небесна глибина, космос, пустка і холоднеча… І аж тепер, цієї миті, чітко усвідомила дівчина, що там, у тій незглибинній далині, завжди теплилась під сонцем своя земля, названа Срібною — мабуть, за те, що давала вона прихисток зневоленим по цей бік перевалу людям, котрі, скуштувавши на мить солодкої опришківської свободи, з тавром ізгоїв покидали назавше родимий край.

І десь там, певне, розпочався від Онуфрика, старшого сина останнього опришківського ватажка, страченого на ринку в Коломиї, новий рід Шумеїв… А хто вони нині, ті Шумеї-Драгируки, яких досіяв на загірній землі сирітський озимок, що з батьківською барткою подався шукати колочавських збойників, і чи дійшов, чи знайшов, а може, навіки загубився в незнаній стороні? А яка доля випала меншому озимкові Сафатові, якого батько наказав залишити біля мами — які ж то паростки пішли від молодшого сина ватажка — де їх шукати, коли весь край сповнився Шумеями, котрі понесли опришківські імена, а рід свій загубили, й чому вона, Оленка, серед тих Шумеїв скарана поганим прозвиськом, а Данило Шумей — благородним, і що за таїна захована в мольфарській бартці, яка стала власністю її батька й брата Йосипа, й ось зламалася на голові брудного Джемиги… А може, це та сама, яку ватажок кинув із плахи своєму синові Онуфрику, звелівши йому шукати порятунку в Срібній землі?

Розгадка була так близько, що здавалось — ось-ось діткнеться Оленка до неї пальцями, і водночас — далеко, за головатим кряжем Писаного Каменя, за блідо-синіми контурами Чорногори, для неї нині недосяжними — в пітьмі пропалих у віках опришківських поколінь.

Шофер закликав пасажирів до автобуса, машина тихо спускалася з високого Буківця до Криворівні, — й над берегом скаламученого повінню Черемоша прийшов до Оленки домашній спокій. Дорога від Франкового музею в Криворівні до жаб'євського центра з адміністративним комплексом, школою, церквою і редакцією газети «Верховинські вісті» була для неї рідно знайома і навіть ближча, ніж батьківська домівка в Зеленій…

Поруч дороги котив жовтими валами свої води Черемош, підмиваючи праворуч прямовисні скелі, а ліворуч облизуючи пологий берег, захищений кашицями, між якими присмирена ріка утворювала затягнуті кожухом мерви й трісок тихі заплави; скелі безупину струшували з себе рінь, й Оленка помітила, що з часу її школярства правий берег значно віддалився від русла ріки й закрився знизу вільховим чагарником, а зверху столітні смереки опускали аж донизу схожі на пазурі велетенських птахів конарі, затримуючи руйнацію скель, й стугоніли вгорі ті гаджуги, зливаючи своє невпинне голосіння з плюскотом ріки — у вічний суголосний шум.

На станції Оленка вийшла з автобуса, зійшла над воду, й тут їй умить примарились дараби, які колись, у її ранній юності, йшли повноводим руслом одна за одною з буркутських кляуз, прямуючи до кутських тартаків, а дужі бокораші, налягаючи на керма, відвертали на поворотах від зудару в скелі чільні плоти, що могли здибитися й зім'яти на м'якуш керманичів, які браво погейкували до дівчини, щоб скакала на останній пліт, — а ми тебе повеземо в Кути, нагодуємо дичиною в корчмі рудого Мошка, ще й палянки дамо, щоб загрілася, а потім віддамо за найкращого леґіня, й буде