Туве Маріка Янссон - Країна Мумі-тролів. Книга третя

Гемуль цитьнув на неї. Чепуруля зникла за яскраво освітленим великим білим простирадлом. Гості, сповнені напруженого очікування, не зводили очей з екрану, тихенько заграла Нюхмумрикова гармонія.

Ось темна тінь, чорний силует, промайнув на білому тлі — то був човен. На носі човна сиділа якась малесенька крихітка з волоссячком, укладеним на потилиці цибулькою.

«Та це ж Мю, — подумала Мюмля. — Як схожа! Дуже гарно зроблено…»

Човен поволі поплив далі просторами простирадла, немов морем. Ще жоден човен не плив морем так плавно й невимушено, а в ньому сиділа вся родина мумі-тролів: Мумі-троль і його Мама зі своєю неодмінною торбинкою, опертою до поруччя палуби, і Мумі-тато в капелюсі, він стернував, сидячи на кормі. Родина пливла додому. (Щоправда, стерно не дуже вдалося намалювати).

Мудрик Лавка дивився лише на Маму. Він мав достатньо часу, щоб роздивитися кожну деталь, чорні тіні враз заяскріли барвами, силуети немов зарухалися, а музика Нюхмумрика звучала так ненав’язливо, що про неї згадали щойно тоді, як гармонія змовкла. Родина повернулася додому.

— То була справжня вистава тіней, — тихенько мовив сам до себе Дядько-панько. Я бачив чимало таких вистав і всі чудово пам’ятаю, але ця — найліпша.

Завіса опустилася, вистава закінчилася. Чепуруля погасила каганець, і кухня поринула в темряву. Усі примовкли у темряві, здивовано чекаючи, що ж буде далі.

— Я не можу знайти сірників, — раптом сказала Чепуруля.

І темрява зразу немов ожила: почулося завивання вітру, кухня наче розтягнулася, стіни відсунулися у ніч, в усіх почали мерзнути ніжки.

— Я не можу знайти сірників! — голос у Чепурулі став пронизливим від страху.

Зашкрябали по долівці ніжки стільців, щось перевернулося на столі. Усі позривалися зі своїх місць, штовхаючись у пітьмі, хтось заплутався у простирадлі, хтось упав, зачепившись за стільчик. Мудрик Лавка підвів голову. Звір уже поруч, його велике важке тіло треться до стіни поряд з кухонним дверима. Знову ударив грім.

— Вони під порогом! — верещала Чепуруля. — Вони заповзуть досередини!

Мудрик Лавка приклав вухо до дверей і прислухався, але нічого не почув, окрім завивання вітру. Він підняв засув, вийшов надвір. Двері безшумно зачинилися за ним.

Ось блимнув каганець, Нюхмумрик знайшов таки сірники. Гемуль знічено засміявся.

— Погляньте! Я заїхав лапою в канапку!

Кухня знову набула звичного вигляду, але ніхто до столу не сідав. І ніхто не помітив, що мудрик зник.

— Залишмо усе, як є, — нервувала Чепуруля. — Нічого не чіпайте. Посуд я помию завтра…

— Але ж ви не думаєте розходитися? — занепокоївся Дядько-панько. Тепер, коли пращур пішов спати, можна розпочинати справжню забаву!

Але нікому вже не хотілося продовжувати свято. Усі побажали одне одному на добраніч, поквапливо і дуже ввічливо потиснули лапи, і невдовзі гості розійшлися. Дядько-панько, перш ніж податися до себе, потупав ніжками і сказав:

— В усякому разі я покинув свято останнім!

Вийшовши у нічну пітьму, мудрик завмер в очікуванні. Небо було ледь світліше, ніж хвилясті кряжі гір, що оточували Долину Мумі-тролів. Звір не давався чути, однак мудрик відчував на собі його погляд.

— Нумулітику! — тихенько покликав мудрик Лавка. — Маленька радіоляріє, протозоа…

Але нумуліт не міг знати своїх чудернацьких книжних імен. Він, напевно, почувався розгубленим і сам не розумів, чому гарчить.

Лавка був більше стурбований, аніж наляканий. Його непокоїло, що Звір поведеться на власний розсуд, а він був надто великий та злий, до того ж, не звичний до такого стану душі. Мудрик зробив крок і відразу ж почув, як Звір відступив назад.

— Не втікай, — мовив Лавка. — Лише трохи відійди від Долини…

Він ступав трав’яним моріжком, а Звір незграбною безформною тінню задкував від нього, під його вагою тріщали й ламалися кущі.

«Він занадто виріс, — подумав мудрик. — Не дасть собі ради…»

Ось захрустіли кущі жасмину. Мудрик зупинився і прошепотів:

— Не квапся, тихенько…

Звір загарчав. Тихо шарудів дощ, десь дуже далеко воркотів грім. Вони йшли далі. Мудрик Лавка безперестанку розмовляв зі своїм звірятком. Так вони добрели до скляної кулі. Цього вечора вона яскраво променіла блакиттю, у темряві виразно було видно, як у ній раз по раз накочуються й відступають налиті глибокою синявою хвилі.

— Не сердься, не варто, — заспокоював звірятко Лавка. — Ми ж не кусючі і, повір мені, ніколи такими не станемо.

Нумуліт прислухався. Може, він прислухався тільки до мудрикового голосу. Лавка змерз, черевички у нього промокли, він почав втрачати терпець.

— Зробися знову маленьким й заховайся, — порадив він Звірові. — Бо інакше тобі не вижити!

Раптом у скляній кулі потемніло. Сині хвилі розверзлися запаморочливою глибиною і знову зімкнулися. Звірятко з родини протозоа вмить змаліло й повернулося до своєї рідної стихії. Татова скляна куля, яка зосереджувала у собі весь всесвіт і дарувала прихисток кожному, хто його потребував, прийняла маленького заблудлого нумуліта.

Мудрик Лавка повернувся до будинку, нишком прокрався до своєї комори на горищі, згорнувся клубочком на купі старих неводів і миттю заснув.

Усі розійшлися, Чепуруля стояла сама посеред кухні, поринувши у роздуми. У кухні панував цілковитий розгардіяш: потоптані гірлянди, перевернені стільці, повсюдно плями воску від паперових ліхтариків. Вона підняла з підлоги канапку, не думаючи, що робить, відкусила шматочок, а решту викинула до помийного відра.

— Свято вдалося, — мовила сама до себе.

Надворі знову задощило. Чепуруля напружено прислухалася, але не почула нічого, окрім шемрання дощових крапель. Бридкі повзики забралися геть.

Чепуруля почувалася якось дивно: ні радості, ні хвилювання, ані втоми. їй здавалося, ніби весь навколишній світ завмер, лише вона стоїть і наслухає. Вона взяла зі столу губну гармонію, яку забув Нюхмумрик, замислено потримала її у лапках й знову прислухалася. Тихо, лише дощ цяпотів. Чепуруля сіла до столу, піднесла гармонію, обережно дмухнула, водячи нею по устах. Як це він грав? Ті-де-лю, ті-де-ля… Відшукати правильний тон було важко. Чепуруля робила одну спробу за іншою, обережно намацувала звуки, врешті знайшла перший звук, а другий з’явився сам по собі. Мелодія війнула повз неї, але знову повернулася. Її, вочевидь, треба було відчути, а не шукати. Ті-де-лю, ті— де-ля, ось звуків нанизався вже цілий разочок, кожний ліг на своє місце.

Минала година за годиною, Чепуруля сиділа за кухонним столом, граючи на губній гармонії, хоч і невпевнено, зате натхненно. Звуки складалися в мелодію, мелодії творили музику. Чепуруля грала Нюхмумрикові пісні і власні композиції. Немов огорнувшись музикою, вона відчула себе у повній безпеці і навіть не задумувалися нам тим, чує хтось її гру чи ні. Усілякі повзики покинули Долину. Надворі,