Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Викрадення

Губченко багато років мав мобільний телефон на картці. Скільки разів йому присилали від оператора SMS із пропозицією перейти на контракт, але він ніяк не наважувався.

— Не такі ми багаті, — пояснював він дружині своє небажання змінювати звичний порядок.

Звісно, це не означало, що його номер мобільного невідомий Заступовим поплічникам. Але надія була. Бо не так давно його старенький телефон геть розсипався, довелося купувати новий. І щоб уже новим було все, Губченко тоді поміняв номер — просто придбав на вулиці новий стартовий пакет. Є мало людей, яким цей номер відомий. Він набрав мобільний номер дружини й швидко сказав:

— Нам треба терміново виїхати з квартири. Зберіть негайно тільки найнеобхідніше. Не валізи, а маленькі сумочки…

— Ти що, напився, Губченку? — сонно спитала дружина.

— Роби, що я кажу. І не перебивай. Коли зберетеся, подзвони мені на мобільний. Тільки з мобільного на мобільний, зрозуміла?

— І не треба множини. А то ти не знаєш, що Оленка вже два тижні живе у Валєріка.

— Як це — живе? — справді не зрозумів Губченко.

— Ой, не вдавай дурня! — жінка роздратувалася. — Вдома треба хоч інколи бувати. А то геть пропав, а тепер у детективи грається.

— Послухай, Галю, кохана, — м’яко, скільки міг, сказав Губченко. — Я ні в що не граюся. Все це дуже серйозно. Будь ласка, роби те, що я кажу. Це дуже серйозно. Як зберешся… Власне, нічого не треба збирати. Візьми документи, всі гроші, які є в хаті, кофту, плащ і парасольку. І все. І виходь через п’ятнадцять хвилин до аптеки на Білоруській. Підійди до віконця — вона працює цілодобово — і замов там якогось аспірину.

— Ну?

— Ну, і все. Я під’їду, й зразу сідай у машину.

— А аспірин?

— Обійдемося поки що без аспірину. — Губченко вимкнув телефон.

Він сидів у машині за сто п’ятдесят метрів від аптеки — на протилежному боці вулиці за перехрестям. Тут стояло чимало машин. Поруч був нічний магазин з випивкою й закускою. Магазинчик мав нічного охоронця. Люди платять йому якісь гроші, й він принагідно наглядає за їхніми машинами, залишеними на ніч. Тому його «жигулі» серед усіх цих транспортних засобів не привертали ніякої уваги.

Було вже зовсім світло. Він добре бачив, як із-за рогу вийшла його дружина в недоречному, зважаючи на теплинь, плащі. Вона підійшла вже до аптеки, коли з-за того ж рогу вийшов парубок — і також у недоречній шкіряній куртці. Втім, якщо він стояв під будинком цілу ніч, то куртка була йому цілком необхідна. Він залишився на тролейбусній зупинці біля аптеки, не наближаючись до Губченкової дружини й не звертаючи на неї ніякої уваги. Губченко засумнівався, чи це не випадковий перехожий, але тут же з-за рогу, хитаючись, вивернув тролейбус. За півхвилини він зупинився й відчинив двері перед парубком. Той не зайшов.

Але тролейбусів інших маршрутів тут не буває. Тут ходить тільки один тролейбус — до ринку. Дві зупинки. Якщо ти стоїш на зупинці й не сідаєш у цей тролейбус, це може означати тільки одне: ти не його чекаєш.

Можливо, Губченко й не звернув би уваги на чорну «волгу», що зупинилася на протилежному боці вулиці. Але з неї ніхто не виходив, і Губченко вирішив, що більше чекати не можна. Він виїхав на тротуар між стовпом і деревом, ледь не пробивши собі піддон картера об бордюр. Під’їхав до аптеки й відчинив праві дверцята. Мабуть, вираз його обличчя був такий, що дружина не вагалася ні хвилини й швидко сіла в машину. Парубок, уже не криючись, рушив до «жигулів», але було пізно. Губченко мало не збив його з ніг, промчав порожнім тротуаром і завернув у свій двір.

У дзеркальце, перш ніж зникнути за будинком, він бачив, як парубок підбіг до проїзду, він не знав, що робити, тож розвернувся до «волги». Але тролейбус уже рушив і знову закрив його від співробітників. Проїхавши через двір, Губченко не звернув на Ікара, що було б логічно, а знову проїхав по тротуару, і знову заїхав у двір, пролетів наскрізь, і знову виїхав у той же проїзд, завернув ліворуч і потім праворуч. Світлофори ще не працювали, тож він вискочив на Мельникова й помчав, порушуючи всі мислимі правила. Волга не вміла їздити так, як його «жигулі», до того ж вона втратила чимало часу, поки розвернулася, і Губченкові вдалося добряче відірватися від переслідувачів.

Назустріч ішла колона військових машин, він з великим ризиком проскочив перед головним газиком і вискочив на Дорогожицьку. За першим будинком — праворуч, далі через двір до заправки, звідти праворуч. Він встиг помітити хвіст «волги», що завернула на Дорогожицьку, а от його вони вже побачити не могли.

— Що ти виробляєш? — нажахано спитала дружина.

— Почекай, потерпи, — сказав Губченко. — Я тобі все поясню.

Втім, він знав, що бреше. Всього він їй, безперечно, пояснювати не буде.

— Губченку, мені страшно, — голос дружини був уже благальний.

— Мені теж, але ти не бійся. — Губченко не дбав про логіку. — Я не дам їм тебе образити.

— Кому їм?

— Їм, — твердо відповів Губченко, даючи зрозуміти, що більше нічого заразне пояснюватиме.

— Куди ми їдемо?

— Туди, де нас не шукатимуть.

Дорога в нікуди

До Старого Новодуба вони дісталися вже в другій половині дня. А спочатку шукали вулицю, що на ній, як пам’ятала дружина, жив Валєрік Потім чекали сьомої години, щоб «не будити дитину». Зателефонували з її мобільника на мобільник Оленки. Донька спросоння вирішила, що це батьки з міркувань збереження моральності приїхали визволяти її з лабет розпусти.

Але телефон узяла мати, і з її голосу, а не слів, доця зрозуміла, що справді сталося щось серйозне.

А поки чекали її пробудження, жінка весь час намагалася витягти з Губченка пояснення, «куди це він вліз». Він пообіцяв іще раз: мовляв, як уже буде з ними Оленка, тоді все розкаже, щоб не повторювати. Це пояснення дружину не задовольнило, але була вона така налякана, що мусила погодитися ще потерпіти.

Вискочила донька й не озираючись побігла до машини. Губченко наозирався за них двох, але нічого підозрілого не помітив. Вони рушили, й довелося розповісти родині, що сталося.

— Ти пам’ятаєш Коміренка? — спитав він дружину.

— Ой, Губченку, давай без вступів. Як наче від того, чи я його пам’ятаю щось залежить.

— Так. Маєш рацію, — погодився Губченко й подумав, що це добре — похвалити дружину на самому початку розмови. — Коміренко винайшов… коротше, йому вдалося