Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— Завдяки цілому ряду більш або менш важливих ознак. Вирішальною стала символічна роль слона як довіреної фігури королівської пари, я вже згадував це. Ви, Сесаре, грали в усьому цьому надзвичайну роль: білого слона, перевдягненого в чорну королеву, який діє то по один, то по інший бік шахівниці… І саме це зумовило вашу поразку в партії, яку ви, хоч як це дивно, розпочали саме задля цього: щоб програти. І останнього удару, що добиває вас, припиняючи ваші муки, завдає ваша ж рука: білий слон з’їдає чорну королеву, антиквар, приятель Хулії, власною грою викриває гравця-невидимку, скорпіон жалить себе своїм хвостом… Запевняю вас, це вперше в житті я став свідком самогубства, розіграного на шахівниці, й до того ж так майстерно.

— Чудово, — мовив Сесар, і Хулія не зрозуміла, що той мав на увазі: аналіз Муньйоса чи власну гру. — Скажіть мені, однак… У чому, на вашу думку, полягає моя ідентичність із чорною королевою та білим слоном?

— Гадаю, якщо вдаватися до подробиць, це забере у нас цілу ніч, а на обговорення всіх деталей довелося 6 витратити не один тиждень… Зараз я можу говорити лише про те, що побачив на шахівниці. 'А побачив я роздвоєну особистість: темне, чорне зло, Сесаре. Вашу жіночу сутність, пам’ятаєте? Ви самі якось попросили мене це проаналізувати: особистість уражену, пригнічену власною двоїстістю, виклик усталеному порядку, поєднання ворожих та гомосексуальних імпульсів… Усе це, втілене під чорним убранням Беатріси Бургундської, або — що те саме — шахової королеви. А з іншого боку цьому, наче денне світло, протистоїть ваша любов до Хулії… Цей другий стан для вас так само тяжкий: чоловіче начало з відповідними нюансами, естетика ваших лицарських вчинків — те, чим ви хотіли бути, але не стали. Роже Араський, втілений не в коні і не в лицарі, а в елегантному білому слоні… Як ви гадаєте?

Сесар зблід і немов закляк, і це вперше в житті Хулія бачила його таким, паралізованим від здивування. За кілька секунд, що здалися їй цілою вічністю, коли чути було лише цокання настінного годинника, який відміряв плин цієї тиші, в кутках безкровних губ антиквара окреслилася слабка посмішка. Але цього разу то був машинальний порух, звичайне скорочення м’язів у відповідь на безжальний розтин, що зробив йому Муньйос та ще й заявив про це вголос, кинув просто в обличчя, як кидають рукавичку.

— Розкажіть мені про цього слона, — хрипко попросив він.

— Розкажу, якщо ви просите, — очі Муньйоса пожвавішали, в них спалахнув лихоманковий блиск після того, як він зробив вирішальні ходи. Він відплатив суперникові за сумніви та вагання, які той змусив його пережити перед шахівницею: це був його професійний реванш. І, збагнувши це, Хулія зрозуміла також і те, що в якийсь момент їхньої партії шахіст уже був повірив у власну поразку.

— Слон, — провадив далі Муньйос, — фігура, яка найбільше уподібнюється до Гомосексуалізму завдяки своїм діагональним проникливим ходам… Так. До того ж ви взяли на себе чудову роль в образі цього слона, котрий боронить безпорадну білу королеву, а в ендшпілі, в пориві величної зваги — спланованому від самого початку — завдає смертельного удару власній темній сутності, а ще дає своїй улюбленій білій королеві повчальний та моторошний урок… Усе це я прозирав поступово, узгоджуючи між собою різні здогади. Але ви не грали в шахи. Тому спочатку були поза підозрою. Однак згодом, коли я вже мав деяку певність, це збивало мене з пантелику. Розвиток партії був надто досконалим для звичайного шахіста і неймовірним для простого любителя… Насправді це й досі спантеличує мене.

— Все має своє пояснення, — озвався Сесар. — Втім, не хочу вас переривати, дорогенький. Продовжуйте.

— Власне, це майже все. Принаймні тут і на сьогодні. Альваро Ортегу міг убити хтось, хто був із ним знайомий, але мені було мало що відомо про це. А от Менчу Роч ніколи б не відчинила двері незнайомцеві та ще й за таких обставин, про які розповів Макс. Тоді в кав'ярні ви сказали, що вже майже не залишилося підозрюваних, і це було правдою. Я спробував розв’язати цю задачу, вдавшись до послідовного ряду аналітичного наближення. Лола Бельмонте не могла бути моїм суперником: я зрозумів це, коли її побачив. І її чоловік також. Що ж до дона Мануеля Бельмонте, його цікаві музичні парадокси дали мені поштовх для багатьох роздумів… Однак підозрювати його було б занадто. Його здібності як шахіста були нижчими за всі інші. До того ж він інвалід, а це виключало можливість його нападу на Альваро та Менчу… Можливий дует «дядько-племінниця» — якщо взяти до уваги білявку в плащі — також не витримав детального аналізу: чого б це вони мали красти те, що однаково належало їм?.. Стосовно ж Монтегріфо я дещо з’ясував і знаю, що він не має жодного стосунку до шахів. А крім того, Менчу Роч нізащо не відчинила б йому двері того ранку.

— Отже, залишався тільки я.

— Ви вже знаєте, що, коли виключити все неможливе, те, що залишиться, хоч яким неймовірним воно б здавалося, неодмінно має бути правдою.

— Я це пам’ятаю, дорогенький. І вітаю вас. Я радий, що не помилився щодо вас.

— Саме тому ви мене вибрали, еге ж?.. Ви знали, що я виграю партію. Ви хотіли бути переможеним.

Сесар поблажливо посміхнувся, даючи зрозуміти, що це не має жодного значення.

— Я справді очікував на це. Я вдався до ваших добрих послуг, оскільки Хулія потребувала когось, хто б супроводив її в спуску до пекла… Бо цього разу я мусив обмежитися роллю диявола й зіграти її якомога краще. Супутника тобі даю. Саме так я і вчинив.

Щойно він вимовив це, очі дівчини спалахнули. В її голосі вчувалися металеві нотки.

— Ти грав не диявола, а Бога. Вирішував, де добро, де зло, кому жити, а кому вмирати.

— Це була твоя гра, Хуліє.

— Брешеш. Твоя. А я була лише приводом, от і все.

Антиквар невдоволено відкопилив губу.

— І ти нічого не розумієш, моя люба. Втім, тепер це не має великого значення… Подивися в будь-яке дзеркало — і, можливо, ти збагнеш, що я правий.

— Пішов ти, Сесаре, зі своїми дзеркалами…

Він глянув на неї, і в його очах був справдешній біль — так дивляться несправедливо скривджені собаки та діти. Та поступово німий, сповнений абсурдної відданості докір згас у блакитних очах, і його погляд зробився відчуженим, задивленим у пустку й дивним чином вологим. І тоді антиквар повільно