Володимир Броніславович Бєлінський - Москва Ординська. Книга друга

слов’ян, чи до європейських. Ті роди — прямі нащадки Чингісидів. І соромитись цього нема чого.

2

Треба зазначити, що взаємовідносини між Московією та Кримом за перших років князювання Василя III, у порівнянні з часами Івана III, не змінилися. Та й не могли змінитись, бо на них головний вплив мали старі домовленості та договори, а особливо — Шертні (Клятвенні) грамоти, які давав Іван III «за себя, за детей да за онуков своих». Такі ж Шертні грамоти змушений був підписувати й Василь III.

Але Василь III за поведінкою і вчинками був іншою людиною, якщо порівнювати його з батьком, і головною причиною цієї відмінності було їхнє виховання й оточення. Якщо Іван III (Якуб) народився і виховувався у стовідсотковому татарському оточенні, бо батько Улу–Мухаммед був Великим ханом Золотої Орди, а його син Якуб народився десь 1430–1432 року, та потрапив до Московії уже в юнацькому віці, то Василь III народився в Москві, а народила його жінка європейського виховання Софія Палеолог. Яка, за свідченням російських істориків, мала неабиякий вплив на свого чоловіка Івана III, і на політику Московської держави. Зрозуміло, що син Василь III теж був вихований під великим впливом матері, тому мріяв вибудувати нову «Московську Візантію» з одноосібною владою. Але, як писав М. М. Карамзін, «любил выгоды мира, не страшась войны, и не упуская случая к приобретениям, важным для государственного могущества, менее славился воинским счастием, более опасною для врагов хитростию…» [18, т. VII, с. 8].

Для того, щоб краще зрозуміти взаємовідносини між Великим Литовсько–Руським князівством, Кримським ханством і Великим Московським князівством, автор пропонує деталізувати той період та пильніше придивитись до нього.

Після смерті Івана III, великий князівський престол посів його син від другої дружини — Василь III. Хоча першим заповітом Івана III московський трон передавався його онукові — Дмитрію (спадкоємець по лінії старшого сина Івана від тверської княжни). Та ще Іван III заточив онука до в’язниці, де той і помер у 1509 році, уже за часів князювання Василя. Ці вчинки та рішення князя Івана III теж приписують впливові Софії на чоловіка.

Прийшовши до влади, Василь III продовжив тиск на Велике Литовсько–Руське князівство, забираючи від нього згідно з ярликом Кримського хана решту уділів «35 городов во главе с Одоевым».

Та Казанський цар, скоріше, за вказівкою Кримського хана, відмовився допомагати Московському князеві у війні на заході. Причина такого рішення Кримського хана — відсутність Шертної грамоти з боку Московського князя Василя III. Зазвичай Шертна грамота писалася в Криму ханом, де він диктував свої вимоги: потім її відсилали з довіреними особами до Москви на підпис князеві; підписана Московським князем Шертна грамота привозилася Кримському ханові; він тільки тоді її підписував, ставив свою родову тамгу (печатку), залишав собі один примірник, а другий — відсилав до Москви. Як правило, ця процедура тяглася рік — два.

«Зная великую пользу союза (це неправда, бо мова йде про васальну залежність Москви. — В. Б.) Менгли–Гирея, Василий нетерпеливо желал возобновить его; уведомил хана о кончине родителя и… (просив. — В. Б.) от него новой Шертной… грамоты. Менгли–Гирей прислал ее с двумя своими Вельможами…» [18, т. VII, с. 8].

Одразу після підписання Василем III Шертної грамоти Кримському ханові, закінчились чвари між Казанню та Москвою.

«…Убежденный Менгли–Гиреем… Магмет–Аминь (Казанский цар. — В. Б.) исполнил его волю; новою клятвенною грамотою обязался быть ему (Василию III. — В. Б.) другом…» [18, т. VII, с. 10].

Після смерті Улу Мухаммеда (1462 рік) між Москвою і Казанню постійно точилася боротьба за родову першість. Ось чому кримські хани, як і московські князі, завжди намагалися тримати на Казанському царському престолі свою людину: і ті й інші мали на те право — московити, як на батьківський спадок, а кримські хани, як спадкоємні царі Золотої Орди.

На перше десятиліття XVI століття припадає зрада татарського роду Глинських Великому Литовсько–Руському князю. Під тиском хана Менглі–Гірея Глинські перейшли зі своїм військом та частиною своїх земель до Московського князя. У ці ж роки і Кримський хан наніс жорстокого удару по володіннях Литви.

Спільні дії Москви і Криму призвели до підписання Великим Литовсько–Руським князівством угоди, за якою до Московії відійшли землі згідно з ярликом хана Менглі–Гірея: «35 городов во главе с Одоевым» і «те писанные города, что к нам (Криму. — В. Б.) тянут: Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ…».

Звичайно, головним аргументом, який вплинув на рішення BKЛ піти на передачу земель до Московії, стало рішення Кримського хана та старійшин кримських татарських родів. Хоча у Великому Литовсько–Руському князівстві добре знали і про тиск Стамбула на Крим.

За мирним договором між Москвою та Вільно 1508 року до Московської держави відійшли татарські уділи з «Князьями — Шемякиными, Стародубскими, Трубецкими, Одоевскими, Воротынскими, Перемышльскими, Новосильскими, Белевскими, Масальскими, все их отчины и города» [18, т. VII, с. 16].

Ще недавно більшість із цих князів відбудовували Київ (1482–1484 роки), а з 1508 року, за наказом Кримського хана Менглі–Гірея, стали васалами Московського князя Василя III.

Московська історична наука про цей бік так званого «завоювання» воліла мовчати. Хоча російські історики оприлюднили факт передачі Кримським ханом Івану III «тридцяти и пяти городов с Одоевом в головах (а они), из старины деда нашего были, а, и в дефтери посмотри увидаешь», та історики за сотню років не дослідили це питання.

Отакий черговий анекдот московської історії. Що цікаво, мовчить з цього приводу й українська історична наука. Та повернімося до нашої теми.

Кримські хани у своїх листах постійно запрошували московських князів взяти участь у походах на Астрахань, де отаборились їхні вороги — мангити. Про те писав і М. М. Карамзін:

«Магмет–Гирей… вызвался даже, в залог союза, прислать одного из сыновей на житье в… (Московію. — В. Б.), ежели Великий Князь пошлет сильную рать водою на Астрахань» [18, т. VII, с. 44].

Кримські хани постійно підштовхували Московію до захоплення земель на сході. Та московські владоможці поки що цього не розуміли, освоюючи західні території, які так легко потрапили до рук. Окупувавши, за ярликом хана «35 городов во главе с Одоевом» та Сіверщину, московити розірвали договір з Великим Литовсько–Руським князівством і рушили на завоювання Смоленська, який до того часу ніколи ні до Московії, ні до Золотої Орди не належав.

Московити ярлик на нього від Кримського хана отримати не могли. А саме Смоленськ, мов ніж,