Володимир Броніславович Бєлінський - Москва Ординська. Книга друга

У цій книзі автор продовжує розвінчувати міфи російської історіографії, спотвореної московськими владоможцями, про походження сучасного російського народу та давніх керманичів держави, про входження Московського улусу до складу Золотої Орди.
Адресується широкому колу читачів: науковцям, викладачам вишів, шкільним учителям, студентам, всім, хто бажає знати правду про минуле.

Володимир Білінський

Москва Ординська

(XIII–XVI століття)

Історичне дослідження

Книга друга

Київ

Видавництво імені Олени Теліги

2012

«Рязанскими казаками назывались простые татары, жившие в области Рязанской и приехавшие в Россию (Московію. — В. Б.) со служилыми царевичами (татарськими. — В. Б.)».

Н. И. Шишкин (1891 год)

Переднє слово

Російська історіографія, як вогню, боїться правди про свою минувшину. Особливо про період свого зародження та перші століття становлення. Імперія та її поводирі зробили і продовжують робити все, аби правду ніколи не дізнались люди.

У книзі «Країна Моксель, або Московія» автор подав розгорнуту картину, як московські владоможці та їхні поплічники свідомо фальшували минуле своєї держави, маніпулювали фактами і подіями.

Так московський цар Петро І сфальшував «Радзивилівський літопис» заради доказу зв’язку Київського Великого князівства з Ростовсько–Суздальською землею. У «Радзивилівському (Кенігсберзькому) літописі вперше в імперії опубліковано працю геніального Нестора «Повість минулих літ», а сам літопис доведений до 1206 року. Наскільки сфальшована праця Нестора, сьогодні говорити важко, але факт її фальшування засвідчили чимало російських академіків і професорів. Серед них: академіки О. О. Шахматов (1864–1920), Н. П. Кондаков (1844–1925); професори: В. І. Сизов (1804–1904), Д. В. Айналов (1862–1939) та інші.

Звичайно, російські науковці говорили про фальсифікації завуальованою мовою, бо відкритим текстом не дозволяли говорити влада і цензура.

Послухаємо академіка О. О. Шахматова про дослідження В. І. Сизова та Д. В. Айналова.

«У 1905 році… було надруковано статтю… В. І. Сизова “Мініатюри Кенігсберзького літопису…” Як видно з редакційної примітки у кінці статті, В. І. Сизов дійшов висновку, що джерелом дли ілюстрації нашого літопису (Радзивилівського. — В. Б.) могла бути ілюстрована редакція нижньо–німецького судебника під іменем Sachsenspiel» [140, с. 2].

«Д. В. Айналов у своєму дослідженні “Про деякі серії мініатюр Радзивилівського літопису…” зосередив свою увагу на зображеннях осіб… Виразні сліди німецького живопису і гравюри, явна модернізація малюнків починаються, — як вказує Д. В. Айналов, — з 96 аркуша, де вміщено зображення “Катепана”, який одягнутий в костюм німецького крою і сидить біля готичної споруди з вежами» [140, с. 2–3].

Нагадаємо читачам, що складовою частиною Радзивилівського літопису є 618 кольорових малюнків (мініатюр). І всі ті малюнки, за твердженням російського професора В. І. Сизова, є похідними.

Отже, всі мініатюри не є оригіналами чи то Київської, чи то Ростовсько–Суздальської землі, а є копіями з німецького першоджерела. Такий парадокс «знахідки» московського царя.

Не будемо говорити про створену російською імператрицею Катериною II «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России», яка працювала з 4 грудня 1783 року до смерті Катерини II у 1796 році. Діяльність цієї «Комиссии» була настільки засекреченою, що один із найкращих російських професорів В. О. Ключевський, який читав курс світової та російської історії синові імператора Олександра III, змушений був визнати цей факт. Академік Петербурзької Академії наук Н. О. Попов написав цілком відверто:

«Не можно было получить обстоятельных сведений (о работе “Комиссии” — В. Б.); по соображении же оной с известными всякому любителю отечественных деяний, Записками касательно Российской Истории» [142, с. 75].

Всі ці та інші дослідження дали змогу російському академіку О. О. Шахматову зробити приголомшливий висновок:

«Я отрицаю самую возможность того, что Нестор знал летописное сказание в том его виде, в каком оно дошло до нас в составе хотя бы Начального свода» [141, с. 64].

Тобто вся російська історична наука свідомо спотворена московськими владоможцями, аби приховати правду про походження сучасного російського народу та давніх керманичів держави, врешті–решт, про входження Московського улусу до складу Золотої Орди.

І це приховування та перебріхування правди продовжується в Московській державі ось уже майже 500 років.

Поцупивши в українського народу (русичів) історію та давню спадщину, московські владоможці та їхні історики робили та роблять усе, щоб правда не побачила світ і не запанувала в ньому.

Ще в першій половині XIX століття деректори Центрального архіву Російської імперії Микола Миколайович Бантиш–Каменський (1737–1814) і Михайло Андрійович Оболенський (1805–1873) засвідчили, що в їхньому архіві зберігались давні раритети Київської Лаври, які доводилося рятувати першому, та давні грамоти з часів хана Батия до часів Кримських ханів, з якими не дозволили працювати другому. Князь М. А. Оболенський так і написав:

«…В описі Царського Архіву, надрукованому в Актах Археографічної Експедиції, т. І, на ст. 345 сказано: “Короб 148. А в ньому дефтері старі від Батия та від інших царів, перекладу їх нема…”» [92, с.35].

І на тій самій сторінці той же М. А. Оболенський написав: «Короб 101. А в ньому грамоти Шертні Кримські… белерменським письмом, а також грамоти Салтанові, перекладу їх нема» [92, с. 35].

Опрацьовувати ті матеріали російська влада ніколи не дозволяла. Бо вони повністю спростовували вигадані московські міфи про походження і становлення Московської держави та московитів.

Аби в подальшому утримати вигадані міфи серед панівної ідеології держави, російська імперська влада всі вилучені історичні документи завойованих держав і народів ховала до своїх таємних сховищ.

Так було перенесено до сховищ після третього поділу Речі Посполитої (Польщі) у 1795 році всі конфісковані та вивезені до Москви архіви Литовсько–Руської держави, так звана «Литовська метрика», 600 томів. На вимоги незалежної Литовської держави повернути їй архіви Москва, як завжди, відповідає відмовами.

Москва навіть своїм історикам не дозволяє працювати з ними. І коли мені сьогодні деякі українські історики, по–лакейськи прислуговуючи Москві, заявляють, що, мовляв, «Литовська метрика» давно опрацьована, у мене до них є просте запитання: коли і де Російська імперія опублікувала 600 томів «Литовської метрики», як з ними познайомитися?

Відповіді, звичайно, немає.

То чому ж так боїться Московщина чужих архівних матеріалів?

Ще цікавіша історія сталася із так званими «Бахчисарайськими архівами», знайденими наприкінці XIX століття російським професором В. Д. Смірновим під час розкопок спаленого російськими військами Бахчисарая.

І ці матеріали Московія заховала до своїх секретних архівів. А головне — не дозволила з ними попрацювати навіть професору В. Д. Смірнову (1846–1922).

Найцікавіша пригода трапилась із матеріалами, знайденими експедиціями П. К. Козлова в 1908 і 1926 роках, коли під час розкопок міста Хара–Хото на теренах сучасної Монгольської Народної Респубілки, було знайдено «2000 томов книг и рукописей» на «уйгурском, тибетском, татарском, китайском, персидском, тангутском и т. д. языках… последний документ — 1370 год…» [2, т. 28, с. 197; 42].

Увесь матеріал було незаконно вивезено з