Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

звалювали несправедливо. Але, пам’ятаю, ти мріяв стати інженером-шляховиком, будувати мости, тунелі... Потім деякий час ти снив морською службою. А тепер з усього глузуєш, усе висміюєш, боюся, що й мрії ти вже втратив.

Замовк. Едек ішов похмурий, ні на що не звертаючи уваги, чалапав по грязюці, попадав у калюжі, бо дорога звернула вже на Суми. Раптом засміявся і виклав просто в очі Метекові:

— Знаєш, чого я не люблю, коли ти згадуєш про ту ковзанку? Скажу тобі. Вся та банда — то були мої дружки. Ми разом влаштовували оті витівки з дівчатами — цілували, хотіли вони того чи ні. Зрозумів? Тебе я боронив тому, що ти допоміг мені в школі, коли була класна робота. Коли б вони послухали і спокійно відійшли, я б їх не чіпав.

Метек тільки зітхнув.

— А мета, всі оті мрії, як ти кажеш... Г...о все це! Про що мені думати? Про те, щоб з ранку до ночі гарувати на отому тракторі? Задля цього не треба йти в ліцей, старатися щось там більше вміти, не треба мати голови, забитої горою прочитаних книжок. Я повис у порожнечі. Школи не закінчив, куди мені дертися, чого прагнути? Ти вчишся, працюватимеш у лісництві, перед тобою дорога відкрита. А мені що? Хіба тільки думати про добрі гроші, здобуті байдуже як, та вдавати з себе поважного громадянина.

— Ти теж міг би вчитися,— прошепотів Метек.

Залєський глумливо засміявся.

— Еге! Це не так легко, якщо маєш стільки всього за плечима. Не крав, не вбивав, але все інше було. З усього цього нелегко вилізти, а тим більше повернутися до навчання. Та й навіщо, зрештою? У мене вже немає честолюбства, плювати мені на ті знання. Я надто лінивий.

Була якась гіркота в його словах, у тоні, в тому, як жалюгідно-молодцювато він посмикував головою, у вимушеному наголошуванні на деяких словах, у явно вдаваній брутальності. Раптом Едек додав:

— А ти, Метек, не лізь до мене з такими балачками. Вони зайві. Думаєш, мене ніколи ніщо не мучить, думаєш, я не заздрю твоїй волі й честолюбству? О, ще й як! Але я придушую те почуття, навіщо мені боротися з самим собою? Гріш ціна всьому цьому.

XXII. Важке змагання

Буткевичів зустрічали в Сумах дуже сердечно. Пан Гасинець оддав на заріз чимале вже теля, пані Гелена добряче спустошила пташник. Едек не пригадував, щоб він коли-небудь у житті так неймовірно обжерся.

Потім усі зайнялися переселенням Павла в лісництво. Збирали де могли меблі, бо на свої дуже скромні доходи Павел міг купити тільки найнеобхідніші речі. Але в Сумах знайшлася шафа, кілька стільців, та й лісничий, у якого Павел проходив практику, позичив те-се, отож якось влаштувалося. Завдяки пані Гелені в хліві появилися навіть два підсвинки, а на подвір’ї — трохи курей і гусей.

Коли Вежбикова виселилась, Марцінська притихла, старалася нікому не заважати. Тепер у неї був інший клопіт — незабаром над чоловіком мав відбутися суд.

Міхал теж полегшено зітхнув, бо з часу тієї пам’ятної пригоди він терпіти не міг лісництва в Пісках і був задоволений, що тепер у нього нема там ніяких обов’язків. Хлопець ходив дуже смутний; якось лісничий застав його на старому порубі,— сидів на пеньку, затуливши обличчя руками. Почувши кроки, він підвів голову — і не здолав приховати глибокої туги та внутрішнього болю, що відбилися в його очах. Проте нічого не сказав.

Повернення старих Буткевичів хлопець пережив особливо сильно. Він поділяв загальну радість, щиро зичив добра Павлові й Марисі, одначе від того ще глибше відчував своє сирітство. Батько — що ж, мертві з могил не встають. Але мати... вона була, і її не було. Це якось страшно. Знати, що вона жива, думає про нього — адже найкраще про це свідчать писані її рукою листи, посилки, теплі слова... І в той же час болісно — бо який же син не страждатиме від цієї думки — відчувати, що його, власне, нічого з матір’ю не вв’язує. Такому сироті, мабуть, найтяжче...

Едек теж був сиротою. Його батько й мати загинули. Хто знає, може, це навіть легше, аніж те становище, в якому волею долі опинився Міхал. Він тягнувся до Едека, як до близької душі, але це мало що давало йому.

Взагалі він ніде, окрім дому лісничого, не знаходив розради. Проводячи рукою по волоссі, хлопець натрапляв на довгий рубець від удару орчиком. «Ти, шваб, німецький холуй...» Ох, як запам’яталися йому ці слова, дужче, ніж біль у руці й голові. Це було найстрашніше, а найгірше те„ що воно й досі ще не минуло. Міхал уникав людей, але ж зовсім од світу не втечеш. І часто в чиємусь погляді, в якомусь зауваженні йому вчувалося відлуння тих болючих слів. Навіть якщо це не стосувалося безпосередньо його самого.

Прийшов ще один лист. Писала сестра. З таким теплом і сердечністю, яких раніше між ними ніколи не було. Вони були зовсім різні і завжди сторонились одне одного. І не тільки тому, що сестра належала до спілки гітлерівської молоді. У неї були інші уподобання, інше ставлення до життя. От хоча б з батьком. Сестра неохоче згадувала його. Він завжди вважав себе за поляка і не приховував цього. Тому й у дівчини частенько траплялися труднощі — не всі її щирі старання німці сприймали за чисту монету.

А тепер ось така переміна з нею. Раптова, несподівана. Сестра писала, що все передумала, що вони даремно сварилися між собою, вона хоче мати брата, а різниця в поглядах — питання другорядне. Вона й сама дуже змінилася. Згадувала навіть, що й там, у Німеччині, є багато поляків, живуть собі і залишаються поляками. Це ж не часи фюрера... І що мати журиться без нього, вона вже стара, слаба, хотіла б відпочити біля своїх дітей...

Міхал не знав, що й думати. Такі листи надовго виводили його з рівноваги, троюдили серце, викликали якусь внутрішню роздвоєність. А ще ця самотність. Ні з ким ні поділитися своїми клопотами, ні порадитись. Якщо й пробував, То не знаходив у співрозмовника таких переконань, які б розвіяли його важкий настрій. Та, власне, він і сам не знав, що могло б його заспокоїти.

Вишукував собі додаткову роботу в лісі. Метек помітив, що хлопець сторониться їх, потім повертається ще сумніший і знову замикається в своїй самотності. І нічим було йому зарадити. Лісничий вважав, що не можна лізти чобітьми в