Автор невідомий - Народні казки - Казки народів світу

— Що ж, слухаю і корюся, сину! — зітхнула мати. — Завтра вранці піду.

Всю ніч мати сушила собі голову цією справою, а коли настав ранок, стала збиратися в палац. Закуталась вона в покривало, взяла таріль, загорнутий у тонку хустку, і попрямувала до палацу.

Вона нагодилась саме в той час, коли в палац заходив візир з придворними. А незабаром з’явилися інші вельможі, еміри й різні шляхетні та шановні люди. Потім до тронної зали увійшов цар, і всі схилилися перед ним у низькому поклоні. Цар сів на трон, а всі придворні та відвідувачі зайняли свої місця й почали оголошувати скарги, і цар творив суд, оддавав накази, дозволи та заборони, справедливо та мудро розв’язував усі справи. Потім він рушив до своїх покоїв, а придворні й відвідувачі розійшлися.

Аладдінова мати все чекала нагоди підійти до царя й поговорити з ним, але так і не підійшла, бо не звикла зустрічатися з царями і не знайшла людини, яка могла б переказати цареві її прохання. Побачивши, що цар пішов із зали, мати теж подалася додому з тарілем у руках. Аладдін спитав, що трапилось, і мати розповіла йому про все й додала: «Будь спокійний, завтра я обов’язково зроблю так, як ти хочеш».

Аладдін зрадів, і вони перебули ніч, а вранці мати взяла таріль і попрямувала в палац, але виявилось, що цар скличе свою раду через три дні, бо збирає він придворних і відвідувачів лише двічі на тиждень.

І знову мати повернулася додому, а потім іще шість разів ходила в палац і завжди спинялась біля дверей у тронну залу, не насмілюючись увійти, і стояла, поки кінчалася рада і цар ішов до своїх покоїв. І щоразу, коли мати ставала біля дверей, цар бачив її.

На сьомий день мати знову прийшла зі своїм тарілем і стала біля дверей, чекаючи, поки всі розійдуться. І коли цар підвівся з трону, він глянув на двері, побачив її й сказав:

— О візире, вже п’ять чи шість днів бачу я біля дверей стару жінку, яка тримає щось під покривалом. Чи відомо тобі, хто ця жінка і чого хоче?

— О володарю, — відповів візир, — мабуть, ця жінка прийшла скаржитися на свого чоловіка або на когось іншого.

Та цар не вдовольнився такою відповіддю і звелів:

— Якщо ця жінка прийде ще раз, підведи її до мене!

І візир відповів:

— Слухаю і корюся, о царю часу!

Аладдінова мати вже звикла ходити до царського палацу. Наступного ранку вона взяла таріль і, як завжди, стала біля дверей у тронну залу.

Коли цар побачив її, він повернувся до візира й сказав:

— О візире, ось та бідна жінка, про яку я вчора говорив. Приведи її до мене, і ми дізнаємось, чого вона хоче.

І візир устав зі свого місця й послав по матір одного із емірів, і той підвів її до царя, а мати, наблизившись до нього, низько вклонилася й побажала йому величі та довгих літ життя, поцілувавши спершу перед ним землю.

Тоді цар мовив до неї:

— Вже кілька днів я бачу, як ти приходиш сюди і стаєш біля дверей, жінко. Якщо ти маєш якийсь клопіт або прохання, скажи, і я допоможу тобі.

Мати ще раз поцілувала землю, побажала цареві щастя й сказала:

— О царю часу, я справді маю великий клопіт, але прошу тебе: обіцяй, що не покараєш мене, — і тоді я викладу моє прохання. Бо, можливо, почувши, що я хочу, ти зчудуєшся й дуже розгніваєшся.

І коли цар почув материні слова, йому ще дужче закортіло дізнатись, чого хоче ця жінка. А що був він добрий та справедливий, то пообіцяв не карати її і звелів усім, крім візира, вийти із зали, а тоді мовив до матері:

— Ну, жінко, тепер кажи, чого ти прийшла до мене.

І Аладдінова мати відповіла:

— О царю часу, є в мене син на ймення Аладдін. Коли твоя дочка царівна Бадр аль-Будур поїхала в лазню, син мій сховався за дверима, щоб глянути на неї, і побачив, що врода її ні з чим незрівнянна. І відтоді, царю, життя без твоєї дочки перестало бути любим синові, і він почав благати мене, щоб я попросила твою величність віддати царівну Бадр аль-Будур за нього заміж. Кохання заполонило його серце, і він сказав мені: «Якщо я не здобуду царівну, то помру». І от я прийшла до тебе, царю часу, і сподіваюсь на твою ласку.

Коли цар почув її слова — а він був чоловік лагідний і веселий, — то засміявся й мовив:

— Хто ж він є, твій син, і що це в тебе під хусткою?

І Аладдінова мати, побачивши, що цар на неї не гнівається, розв’язала хустку й поставила перед ним таріль із самоцвітами, і вся зала заблищала-засяяла.

Цар, замилований, не міг одвести від тареля очей.

Потім він повернувся до візира й спитав:

— Що скажеш, візире? Чи бачив ти в житті хоч один такий камінь?

— Ні, не бачив, о царю часу, і навряд чи в скарбниці твоєї величності знайдеться хоч один подібний до них, — відповів візир.

І цар сказав:

— Хіба той, хто підніс мені такий дарунок, не гідний бути нареченим царівни Бадр аль-Будур?

І коли візир почув ці слова, він дуже засмутився, бо цар обіцяв віддати свою дочку заміж за його сина. Помовчавши трохи, він мовив благально:

— О володарю, будь ласкавий до мене! Ти обіцяв, що твоя дочка, царівна Бадр аль-Будур, стане через три місяці дружиною мого сина. І я присягаюся перед тобою: дарунок мого сина буде коштовніший за цей.

І хоча цар не повірив візирові, подумавши, що коштовніший дарунок годі роздобути, він усе ж таки дав йому три місяці строку, а потім звернувся до Аладдінової матері з такими словами:

— О жінко, йди додому й скажи своєму синові: я даю слово честі, що моя дочка, царівна Бадр аль-Будур, буде його дружиною! Але йому доведеться зачекати три місяці — мені ще треба залагодити кілька справ.

Аладдінова мати поцілувала цареві руку, побажала йому щастя й подалася додому, радісна та весела, і коли син побачив її усміхнене обличчя, то зрозумів — вона прийшла з добрими вістями

— О матінко, кажи мерщій, що відповів тобі цар?! — вигукнув він.

І мати розповіла, як ласкаво зустрів її цар, як був уражений, побачивши самоцвіти, і як пообіцяв, що дочка його стане дружиною Аладдіна.

— Проте, сину мій, — додала вона, — перед тим, як цар дав таку обіцянку, візир щось