Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 56: РОЗДІЛ VI. ДУША ДОМУ

Від Буревія

Із безвиході у безвість. Люди бояться безвиході, але ще дужче вони бояться — безвісті. Коли попереду чекає невідоме і планувати щось просто безглуздо. Що до мене — я надам перевагу другому...

Іти із Самсою на руках стало легше. Можливо, через те, що довкола стало тепло, а, скоріше, через те, що попереду був загадковий красивий будинок. Порятунок? Нам же повинні там допомогти? Ми ж саме його шукали, правда Олаф? Не відомо. Нічого напевне тут не скажеш.

Не спиняючись, я перевів погляд на жінку. Вона не приходила до тями.

— Самса? Самса, ти чуєш мене?

Вона не відповіла. Та я знав, що жінка жива — відчував, як дихає.

— Зачекай ще трохи. Ще трошки.

Я щодуху крокував садом, поміж зеленіючих, розлогих дерев, наближаючись до входу в будинок. Що там всередині? Хто там всередині? Навіть приблизної гадки не було.

Нарешті, я опинився біля величних дерев’яних дверей. Встиг побачити металеву табличку на них із ініціалами «Я.К.», проте постукати не встиг — округла ручка сама повернулась і двері почали повільно відкриватись. На порозі стояла... дитина. Дуже руда дівчинка, вкрита ластовинням.

— Доброго дня, — привітно вимовила вона.

— Доброго дня. Пробачте мені... Але... — я раптом страшенно розгубився.

Із чого почати? Із розповіді хто я такий, чи питання, хто вони такі? І чому мене, власне, зустрічає дитина? Це може означати лише одне — у цьому домі нічого і нікого не бояться. Ну, якщо незнайомцям відкриває маленька дівчинка, правда ж?

— Ох, що сталось із цією жінкою? — охнула дівчинка.

— Вона... вона замерзла. Їй потрібно допомога. У вас можна?..

— Заходьте швидше! — вигукнула дівчинка і відступила, звільняючи мені прохід.

І я увійшов всередину. У справжній Дім. Той, який приховував у собі найбільшу таємницю людства. Той, який інколи приходить у наші сни, щоб відкрити для нас цю таємницю. Але  про це я дізнався пізніше.

Із якого все і в якого все.

Ми опинились у великому просторому передпокої, який був переповнений... дітьми різного віку. Всі вони зацікавлено розглядали нас. Жвавими, блискучим очима. Хтось перешіптувався.

У наступну мить із бічного коридору вийшла доросла жінка. На вигляд 30-35 років. Вона рушила до нас. Жінка була одягнута у довге біле плаття та мала красиве, темне волосся.

— Мене звати Радміла, — промовила вона, спинившись за кілька кроків від нас. — А хто ви?

У неї був м'який та спокійний голос, але очі її уважно та напружено вивчали нас.

— Мене звати Буревій... Даруйте, що увійшли без запрошення... Та нам потрібна допомога.

— Що у вас трапилось?

— Довга мандрівка. Вона… замерзла.

— Прошу, ходіть за мною, — кивнула жінка.

Не випускаючи Самсу із рук, я рушив слідом за Радмілою. І більшість дітей — також пішли за нами. Скільки їх тут було? Поки я йшов, побачив ще багатьох на сходах, і у коридорах.

Ми проминули сходи, потім трохи пройшли коридором. Інтер'єр дому був здебільшого дерев'яний, антикварний. Попід стелею висіли не електролампи, а якісь чудернацькі ліхтарі. Здавалось наче ми потрапили у XIX чи XVIII сторіччя.

Радміла спинилась біля якихось дверей і відчинила їх.

— Заходьте. Прошу.

Це була звичайна гостьова кімната із одним невеликим ліжком, комодом та шафою. Але всередині чомусь пахло польовими квітами. Я ступив всередину, пройшов кілька кроків і обережно опустив Самсу на ліжко. Поруч нечутно опинилась Радміла. Вона сіла на стілець і взяла руку Самси. Я відступив до вікна, не зводячи погляду із жінок. За дверима перешіптувались діти.

Все чекало.

У свідомість прокрався підступний сумнів — а що як померла?..

Радміла заплющила очі і насупилась.

Час спливав.

— Хто ви? — запитала Радміла, не дивлячись на мене.

— У мене таке саме запитання... Поняття не маю, де ми опинились.

— Так, але ви гості, — спокійно зауважила жінка, і підвелась, щоб накрити Самсу.

Для цього вона знайшла у комоді великий теплий плед.

— Так, ви праві. Даруйте. Ми... ми мандрівні душі, якщо ви розумієте, хто це такі.

— Прекрасно розумію. Але сюди не потрапляють живі втілення. Це Тур’я.

— Ми у Тур’ї? — здивувався я.

— Ну, звісно.

Вона врешті відпустила Самсу і повернулась до мене. У неї був допитливий та важкий погляд. Я неуважно підібрав рукою стілець та опустився у нього. Відчув сильну втому — день був насиченим і весь час на ногах.

— Ми не знали. За останній час ми пройшли довгий шлях від Тур’ї... до знову неї, вочевидь. Ми побачили апокаліпсис, дізнались про наближення кінця світу. Потім Стрибог дав нам завдання на зразок: піди туди не знаю куди та зроби те, не знаю що. Ми були у готелі Рубікон, де нас зустрів Олаф... Потім прийшов Войд і нас накрила пітьма. Ми дізнались, що нашій планеті загрожує повне знищення. Ми бились і втікали. Ми знайшли прекрасний дім, але це був не той дім. Ми розлучились, і Самса... замерзла. І ось нарешті ми тут. Скажіть, Радміло, ми прийшли туди, куди нам слід?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍