Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 55

Від Буревія

Її тіло лежало на землі. Я біг до неї, із жахом розуміючи, що міг запізнитись. “Не треба. Тільки не так безглуздо”, — подумав я і вигукнув:

— Самса!

Тіло ворухнулось. За лічені секунди я опинився біля жінки і почав її обертати. Вона замерзла, але була жива.

— Буревій, — прошепотіла Самса. — Я така рада тебе бачити...

Вона ледь ворушила синіми губами.

— Я також радий. Ти давно тут? — запитав я, приміряючи її вагу собі на руки.

— Не знаю... Пішла за тобою. А тебе все не було...

— Знаю. Вибач, що покинув тебе.

— Це ти вибач.

— Іти можеш?

— Я... не відчуваю... напевно, не зможу.

— Добре. Тоді тримайся

Я обхопив її руками і почав піднімати. Найважче це встати — потім піде легше. Мені це вдалося. Я поніс її у напрямку нашого дому, як мені здавалось.

— Куди ми?..

— Додому.

— Далеко йти, Бур... Дуже далеко.

— Іншого не дано.

— Як скажеш... Я тобі вірю.

Йти було важко, у більшості через нерівну поверхню і сніг. Досить швидко я зрозумів, що це поганий варіант і Самсу треба взяти по-іншому — на плече чи на спину. Але не наважувався зробити це. Її обличчя було таке бліде — здавалось, у будь-яку мить може розтанути, мов туман. Її очі заплющувались, а подих слабшав.

— Самса? Говори зі мною.

— Ох, Бур... І коли вже довкола пахне війною... і вже розгортаються перші битви... говори зі мною, говори зі мною... бо словами також можна любити...[1]

— Це правда... Самса, ти виживеш.

— Ми забули там твою палицю...

— Яку палицю? А-а... біс із нею.

— Якби ти бачив, як я нею билась із Войдом... Ох, тобі би сподобалось... Я так пишалась, — її голос був ледь чутним.

Я спробував іти швидше. Із усіх сил.

— Ти ще розкажеш мені. Все детальніше.

— Як добре, що я з тобою заговорила... Там у барі... Мандрівників... І добре, що ти мене узяв із собою...

— Ти не шкодуєш?

— Я шкодую лише про одне... що не пішла із тобою вранці...

І вона раптом замовкла. Немов заснула.

— Самса? Самса?!

Жінка не відповідала. Чорт! Невже... вона помре у мене на руках? Як тоді у тих видіннях? У тих клятих видіннях! Та будьте ви прокляті, довбані боги! Будьте ви прокляті! Для чого ви тоді потрібні нам, якщо все це марно?

Я біг із непритомною Самсою на руках, і зрозумів, що не упізнаю місцевість. Дерева попереду розступались, а дому не було видно. Виднілось лише блакитне небо. Я уповільнив хід і наблизився до просіки. Але те, що я там побачив було дивовижним...

Ми із Самсою стояли на пагорбі, а внизу темною гладдю виблискувало величезне озеро. Воно простиралось кудись за горизонт і не закінчувалось. Довкола води здіймались могутні гори, вкриті... зеленим лісом. Яскраве сонце світило із небес. Тут панувало літо.

Але вся ця природа довкола дивилась лише на одне — прекрасний великий будинок на березі озера. Триповерховий, із високими вікнами та яскравим червоним дахом. Він нагадував маєток якогось графа чи герцога. А довкола нього квітнув сад.

Я поглянув собі під ноги — зима закінчувалась просто за крок від мене і далі починалось літо.

— Невже... боги вирішили нам допомогти? — промовив я і ступив у літо.

 

[1] Іздрик, поезія

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍