Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Розділ 20.2

***

Я стояла у холі, розправивши плечі і склавши перед собою руки. Чекала з опущеною головою, як і мала. Почула, як відчинилися двері і затамувала подих.

Минув день з того моменту, як я дізналася, що можу чути тварин. І сьогодення мало принести куди більше новин. 

— Вітаю, лорде Браер, — Доріан зробив крок через поріг, передав дворецькому темний плащ та стряхнув краплі води з плеча.

На вулиці небо розійшлося на дві половини і залило вулиці столиці дощем. Раз у раз яскраві сполохи блискавок освітлювали темні хмари, а простір розривало громом. А я кожного такого разу вловлювала себе не думці, що коні зараз про всіх своїх господарів не найкращої думки. Адже від негоди їх сховати було майже нема де. Невеличкий козирок над стіною будинку не рахувався. Можливо через те, що разом зі словами кронпринца пролунав новий гуркіт, я і не одразу зрозуміла, що у головному холі запанувала гнітюча тиша.

Це мій батько не відповів кронпринцу, і наче кинув цим виклик. 

Мої сестри потайки визирали з-за стіни другого поверху, не наважившись підійти навіть до сходів. Однак все одно були помічені Доріаном.

— І вас вітаю, юні леді, — промовив він та кивнув дівчатам. Джозі сховалася першою, Ребека трохи затрималася на місці. А потім, схоже, старша потягла її за собою.

— Ну що ж ви, батьку, невже втратили можливість говорити? — радісно перепитала я, вдягнувши на обличчя фальшиву усмішку. — Вітаю вас, ваша високосте, у будинку родини Браер. Прошу, проходьте. Бажаєте чаю?

— Не відмовлюся, леді Браер, дякую, — чемно відгукнувся Доріан. — З ягодами, якщо можна.

— Звісно, ваша високосте. Ольта, ти чула нашого гостя? Перекажи побажання на кухню.

— Так, міледі, — служниця присіла в уклоні. Стрільнула поглядом у бік принца, зашарілася і поквапилася геть.

— Батьку, — я повернулася до голови дому. — Ви до нас приєднаєтеся?

Майлз Браер, здавалося, тримався з останніх сил. Потім повільно видихнув і за мить перетворився на ділову людину, яку я колись знала.

— Так, звісно. Ваша високосте, перепрошую, погода погано на мене впливає. Голова болить сьогодні з самого ранку. У вас такого не буває?

Він обігнав мене, порівнявся з принцом і повів того коридором до вітальні.

— Ні, знаєте, погода не має на мене впливу, — почула я голос Доріана, зробила кілька глибоких вдихів і поквапилася нагнати двох чоловіків.

Я майже не хвилювалася з приводу батька. Наскільки б йому не подобалася вся ця ситуація, відмовити принцу він не наважиться. Може пограти на публіку, може щось незручне сказати. Та все ж таки купець візьме гору над ображеним чоловіком. Має взяти.

В принципі, майже так і сталося.

У вітальні з великими вікнами і каміном, у якому тріскотіло дерево від гарячого полум’я, ми сиділи втрьох.

Я зайняла місце біля вікна. І раз у раз кидала погляди у бік вулиці, яку боги, здавалося, планували сьогодні змити потопом з небес. Батько зайняв інше крісло, ближче до вогнища. А кронпринца всадили на вузький диван, обтягнутий червоним оксамитом.

Доріан рівно тримав спину, дивився тільки у бік лорда Браер, легко посміхався. І в мене була нагода роздивитися того, хто зараз намагався стати моїм нареченим.

Якщо раніше мені здавалося, що він майже копія король у молодості, то зараз помічала відмінності. І те, що ніс кронпринца має невеликий горбик. І те, що у кутку рота — праворуч — тягнеться тонкий шрам. І розріз очей у Доріана більш мигдалеподібний, а от у короля я такого не помічала. Це точно були ті риси, які він успадкував від матері. Та королеву я жодного разу не бачила, тому не могла сказати непевно.

— То ви, ваша високосте, знаєтеся на рослинах? — підтримував легку бесіду мій батько, зробивши ковток ароматного чаю.

— Не так добре, як ви, — легко відгукнувся Доріан. — Та мене навчили, як впізнавати отруту у напоях чи пахощах. Мені відомо, які квіті краще не торкатися руками, а які ягоди оминати.

— Звісно, — Майлз покивав. — Вас мали навчити такому. Дивно, що я про це не подумав.

— Навпаки. Рідко хто замислюється над тим, чому навчають майбутніх королів. 

Мій батько лише кивнув і покосився у мій бік. Наче перевіряючи, чи не збираюся я взяти участь у їхній бесіді, яка поки не несла жодного сенсу.

Він відволікся у момент, коли тему вирішив змінити сам гість.

— Лорде Браер, я тут не лише задля того, щоб випити смачного чаю та провести добре час за цікавою бесідою. Я тут, щоб отримати ваше благословення.

— Отримати? Не просити? — батько повернув всю свою увагу до гостя. — Тобто ви впевнені, ваша високосте, що я дам згоду на це весілля.

— Я не бачу причин, щоб ви були проти, — знизав плечима кронпринц. — Якщо я помиляюся, поясніть у чому.

Майлз Браер звузив очі, зробив ковток чаю і поставив перше питання, яке змусило мене напружити спину.

— Чому ви обрали мою дочку, ваша високосте? Я хоч і її батько, я не сліпий. Я можу побачити недоліки у її зовнішності та характері.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍