Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Розділ 20.1

Додому я повернулася, не чуючи нічого, окрім калатання серця. Чи бачив батько, що я звідкись повернулась? Мене це тоді не хвилювало. Я не думала ні про що, окрім слів того незнайомця.

Злізла з Буревія, передала його конюху і застигла на місці. Прослідкувала за тим, як чоловік прив’язує коня, як знімає з нього сідло, насипає зерна в годівницю. Я весь цей час стояла у тіні дерева і чекала на щось.

Наче сподівалася, що знову почую той дивний голос. Хоча, скоріше чекала, що не почую.

Однак, я мала розібратися з цим. Мала упевнитися, що не сходжу з розуму. Що не отруєна тими рослинами. І коли конюх пішов, уклонившись мені, я несміло зробила крок у бік Буревія. Один, другий, третій. Підійшла до звіра, якого знову починала боятися. Тільки привід змінився.

— Ти вмієш говорити? — причепилася я до нього з дурним питанням.

Кінь меланхолічно пережовував зерно, косився на мене одним оком і, звісно ж, що мовчав.

— Ти ж лише кінь, — пробурмотіла я, простягнувши руку до його гриви. — Коні не вміють говорити. Це просто неможливо.

Якщо я чекала, що він зараз заперечить моє твердження — я помилилася. Буревій продовжував їсти, не звертаючи на мене уваги. Наче після того, як він признав мене господаркою, моя присутність його зовсім не бентежила.

— Той лорд сказав дурню, — вирішила я та видихнула з полегшенням. — Він просто божевільний.

«Як смачно!»

Я здригнулася і відсмикнула руку від коня, який знову опустив голову до годівниці.

Це не могло бути збігом. Просто не могло!

Серце продовжувало шалено калатати у грудях. Мозок відмовлявся розуміти, що тут взагалі відбувається. Страх накрив новою хвилею. І я тільки за мить зрозуміла, де можу знайти відповіді. Хоча б можу спробувати це зробити.

Зірвавшись з місця, я побігла до маєтку. Штовхнула важкі двері, ледве не зачепивши дворецького. Проскочила повз Джозі, яка навіть пискнути не встигла. І злетіла сходами, щоб якомога швидше дістатися своєї кімнати.

Висмикнула зі сховку щоденник прабабусі, відкрила його і прошепотіла, замружившись.

— Я чую голоси тварин. Чому я чую тварин? 

Зі страхом я розплющила одне око. Боялася того, що книга Хісарії не допоможе. Не підскаже, що це таке може бути. Та сторінки заворушилися, зашурхотіли і за мить відповідь почала складатися з літер, що проявлялися на сторінках.

Я затамувала подих, не в змозі зібратися з думками. 

Відповідь сформувалася в момент, коли в мене вже починали тремтіти руки.

«За своє життя я чула думки та почуття всіх тварин та птахів, що мене оточували, любий нащадку. Я не знаю, чи передасться це вміння тобі, та воно у нашій крові. Це одна з тих особливостей, яка робить нашу магію не такою, як в інших чарівників. Нехай тебе не лякає, якщо  в тебе прокинулося це вміння. Та не турбує, якщо його в тебе немає».

— І все? — я перегорнула сторінку, очікуючи знайти продовження. Але його не було. — Хісаріє, як цьому навчитися? Як це контролювати?

Сторінки щоденника ніяк не відреагували на моє запитання. Залишилися нерухомими і порожніми.

А я… я повільно видихнула і так само вдихнула.

Я щойно дізналася, що не сходжу з розуму.  Я дізналася, що успадкувала якийсь незвичний вид магії. І зрозуміла, що це точно не вплив тих рослин на мій мозок. Це ж добре? Добре, чи не так?

На це питання у мене відповіді не було. І щось мені підказувало, що і Хісарія не зможе її надати.

— Цікаво, як це робити за власним бажанням? — пробурмотіла я, сховавши щоденник.

Щось мені підказувало, що за власним бажанням я б ні за що на світі не захотіла спілкуватися з тваринами. Ніколи і ні за що.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍