Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Його слова були сповнені щирості й тепла, і я відчув, як поступово зникає тягар з моїх плечей, натомість серце наповнюється повагою та вдячністю до мого друга. Піднявши голову, я помітив, що на тілі Пікасо вже не залишилося жодного сліду від ран, які, здавалося, були зовсім недавно. Я здивовано запитав, чи він справді гаразд. Пікасо усміхнувся, наче відмахуючись від моїх переживань:

– Так, усе добре. Кілька днів на відпочинок – і я знову готовий летіти, наче птах у небо.

Його слова проникли в мою свідомість, змусивши мене замислитись. «Кілька днів?» – промайнуло в голові. Я що, справді провалився в безпам'ятство на стільки часу? Перед моїми очима знову спливла страшна сцена загибелі командира гарнізону. Я мимоволі здригнувся.

Пікасо одразу зрозумів мої думки й почав пояснювати ситуацію:

– Єпископ і священики, які були з нами, досі непритомні. Те заклинання перенесення, яким вони нас врятували, майже повністю витягло їхню ману і, можливо, навіть частину життєвої сили. Проте табір готувався до гіршого сценарію, і навколо міста вже створений магічний бар'єр, який утримує це створіння всередині. Солдати й священики зараз працюють над його посиленням. У нас є трохи часу.

Пікасо на деякий час залишив мене наодинці, даючи можливість осмислити все почуте. Я втупився поглядом у полотно намету, намагаючись упорядкувати думки. Відчуття сорому все ще стискало серце, але водночас зароджувалася нова рішучість. «Ми мусимо діяти, інакше жертва командира та інших солдатів буде марною», – промайнуло в голові.

Невдовзі Пікасо повернувся з двома мисками каші. Він мовчки простягнув одну мені, і ми почали їсти у тиші. Ця тиша була важкою, але в ній не було дискомфорту – лише розуміння того, що попереду нас чекають нові, ще складніші випробування.

Їжу перервав солдат, який різко ввійшов у намет і наказав нам негайно прибути до командирського намету. Швидко завершивши трапезу, ми зібралися та вирушили туди.

У командирському наметі панувала напружена атмосфера. Люди гостро сперечалися, обговорюючи слабкі місця в бар'єрі та кількість людей, яку необхідно виділити для його посилення. Коли ми увійшли, розмови стихли. Один із старших офіцерів підійшов до нас і коротко пояснив ситуацію:

– Командир і єпископ передбачали подібний сценарій, хоч ніхто й не очікував трагедії такого масштабу. Ми вже знаємо, яке створіння викликали чаклуни. Ваше завдання – якомога швидше вирушити до столиці та передати туди цей лист-прохання про негайну підтримку.

Він простягнув мені сувій, міцно перев’язаний шкіряною мотузкою, на кінцях якої висіла металева печатка, що випромінювала ледь помітну магічну енергію.

– Ця печатка допоможе вам швидко та безперешкодно дістатися столиці. Крім того, ви повинні заїхати в Лаур до місцевого єпископа, щоб він негайно відправив сюди підкріплення і попередив інші сусідні міста. Ми повинні виграти трохи часу, доки з столиці не прибуде елітне військо.

Отримавши останні рекомендації та вказівки, ми поспіхом повернулися до свого намету, зібрали необхідні речі та підготували коней. Я востаннє оглянув табір, що готувався до наступної битви, відчуваючи глибоку відповідальність за долю всіх цих людей.

Не втрачаючи більше жодної хвилини, ми осідлали коней і вирушили в дорогу, до якої були прикуті останні надії тих, хто залишався позаду.

Дорога виявилась напрочуд легкою. Повідомивши єпископа та швидко зібравши свої речі, ми з Пікасо вирушили у дорогу. Почуття відповідальності гнало нас вперед, ніби вітер допомагав нам швидше досягти мети.

Невдовзі, вже здалеку, перед нами відкрились величні обриси столиці. Білосніжні мури, ніби виткані із самого сонячного світла, височіли над рівниною, захищаючи місто від усіх бід та загроз. Величезні сторожові вежі здіймались високо в небо, і здалеку здавалося, ніби вони торкаються хмар, уважно спостерігаючи за всім, що відбувається на багато кілометрів навколо.

Щойно ми проїхали крізь масивні ворота, мої очі широко відкрились від захоплення та подиву. Вулиці були неймовірно просторими, вимощені гладким білим каменем, що блищав під променями сонця. Здавалося, місто просякнуте достатком та турботою: фасади будинків були прикрашені складними орнаментами та магічними світильниками, які навіть удень випромінювали м'яке, затишне сяйво. На кожному кроці було помітно, що тут не шкодують ні золота, ні магічних ресурсів, аби зробити життя комфортнішим та безпечнішим.

Магазини, що розташувались уздовж головних вулиць, зачаровували своєю пишністю. За величезними вітринами, виблискуючи коштовностями та артефактами, продавці гучно запрошували перехожих до себе. Я бачив зброю, майстерно зачаровану магічними рунами, які блищали ніжним блакитним світлом, та ювелірні прикраси, що мерехтіли різнобарвними вогнями, немов живі. Тут були і заклади з дорогим одягом, оздобленим тонкими, майже невидимими магічними нитками, які переливалися у світлі. Магія тут була невід'ємною частиною повсякденності, легкою та доступною, наче повітря.

У повітрі витали змішані аромати свіжих трав, дорогих парфумів та смачних страв, що готувались у численних кафе та ресторанах, що стояли на кожному кроці. Кухарі демонстрували свою майстерність просто неба, приваблюючи натовп спокусливими запахами прянощів, свіжого хліба та екзотичних фруктів, яких я раніше навіть не бачив.

Люди, що наповнювали вулиці, виглядали задоволеними й щасливими, безтурботно розмовляючи та жартуючи між собою. Деякі з них з цікавістю поглядали на нас, очевидно помічаючи нашу незвичну для цього міста зовнішність та стомленість після дороги, але швидко поверталися до своїх справ, ніби у них завжди було повно важливих і невідкладних занять.

Ми рухалися все глибше до центру міста, до його внутрішнього кільця, де розкіш та багатство були ще більш очевидними. Тут навіть повітря здавалось чистішим, наповненим енергією та ароматами квітучих садів, які виднілися за високими парканами заможних будинків. Навколо панувала атмосфера впевненості та сили, яка на мить змусила мене забути про небезпеку, що чекала за межами цих мурів.