Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Я прокинувся різко, серце шалено калатало, легені ловили повітря, ніби після довгого занурення під воду. Наді мною стояв Пікасо, міцно притискаючи ніж до мого горла, в його очах світився біль та нерозуміння. Я поглянув на його порізи і зрозумів, що кошмар виявився реальністю. Серце моє охопило сором, відчай, гіркота. Але зараз не було часу на пояснення.

Набравшись сил, я кинув погляд убік і побачив, як створіння атакує єпископа та командира. Ця істота рухалась з неймовірною швидкістю та люттю, ніби сама смерть зійшла на землю, щоб забрати їхні життя. Командир, підсилений магією єпископа, ринувся вперед, піднявши свій меч, вкритий магічними рунами. Його рухи були впевненими та точними, ніби він усе своє життя готувався саме до цієї битви.

Перший обмін ударами став блискавичним: командир вправно ухилився від потужного, смертельного випаду, який пройшов зовсім поруч, розсікаючи простір із гучним свистом. Водночас він завдав глибокого порізу вздовж ребер створіння. Чорна, густа кров бризнула на землю, але істота лише голосно заричала, ніби біль підживлював її лють.

Наступні атаки промайнули ще стрімкіше: командир зробив фальшивий випад убік, змусивши створіння відкрити захист. Миттєво використовуючи цю можливість, він прорвався у ближній бій, завдаючи нищівного удару зверху вниз, цілячись у шию. Але монстр дивовижно швидко зреагував, заблокувавши удар голою рукою. Лезо меча зупинилося, ніби натрапило на сталеву перепону, і в ту ж мить друга рука створіння з жахливою силою вдарила командира в груди, відкинувши його на кілька метрів назад.

Останній обмін ударами виявився фатальним. Командир, ледве втримуючись на ногах, знову кинувся вперед, в його очах горіла шалена рішучість. Його меч заграв новим світлом, яке, здавалось, поглинало навколишню темряву. Він атакував, ухилявся, парирував удари, що здатні були розчавити його тіло. Повітря наповнилось дзвоном сталі та ревом створіння, а навколишні будівлі ніби здригалися від їхньої сили. Але поступово сили залишали командира.

Істота відчула його слабкість і розпочала шалену серію ударів, кожен з яких був сильнішим за попередній. Один за одним вони ламали ребра, розривали броню, калічили тіло командира. Я бачив, як він падає на одне коліно, як кров бризкає з його рота, а погляд починає мутніти. Він важко дихав, але його рука все ще стискала меч, ніби це було останнє, що він мав у цьому світі.

Створіння на мить зупинилось, ніби насолоджуючись своєю перемогою, і я помітив у погляді командира короткий проблиск відчаю, змішаного з люттю. Він розумів, що це його останній бій, але відмовлявся відступити чи благати пощади. Повільно і важко він підвівся, спираючись на меч, що вже ледве тримав його тіло. У його очах горіла відчайдушна відвага, ніби він бажав померти стоячи, дивлячись у вічі своєму ворогу.

Монстр зробив повільний крок назустріч командиру, піднявши масивний кулак. Удар прийшов зверху вниз, повільно, майже навмисне. Командир підняв меч для останнього блокування, але марно — важкий кулак проломив лезо, зламавши його навпіл, і вдарив у плече, роздробивши кістки. Командир упав на коліна, випустивши руків’я меча з руки. Він подивився в небо, яке байдуже дивилось на його смерть, ніби чекаючи останнього подиху воїна.

Істота, відчувши свою перевагу, підійшла ще ближче. Вона знову підняла руку, цього разу повільно, мов кат, який готується винести остаточний вирок. Командир, уже не здатний захищатися, лише гордо дивився на ворога, готовий зустріти свою смерть із честю. Я бачив, як його губи щось прошепотіли — останні слова, які я не міг почути, але в яких я відчув гордість та прийняття своєї долі.

Удар пролунав жахливо, роздроблюючи череп командира. Його тіло, ніби маріонетка, кинуло на холодну бруківку. Кров миттєво залила каміння, а навколо на кілька секунд повисла моторошна тиша, в якій звучало лише важке, переможне дихання створіння.

У моїх грудях похололо від усвідомлення, що навіть такий потужний воїн не зміг протистояти цій потворі. Істота, залита кров'ю командира та своєю власною, повільно повернула голову до єпископа. Це ще не був кінець — справжній жах тільки розпочинався.

Створіння, залите чужою і власною кров'ю, різко повернулось до єпископа. Воно кинулося вперед з шаленою швидкістю, націлюючись завдати смертельного удару, але єпископ встиг створити перед собою захисний бар'єр. Магічна формація миттєво зруйнувалась, її енергія розсіялась по повітрю. Єпископ швидко зрозумів, що продовжувати боротьбу зараз — самогубство.

Я навіть не встиг нічого усвідомити, як кілька священиків, разом із єпископом, миттєво схопили мене, Пікасо та інших солдатів. Простір навколо завібрував, коли активувалась магія перенесення, і вже за мить ми опинились у таборі.

Там панувала повна мобілізація. Солдати та священики поспішно готували нове, сильніше заклинання, їх очі горіли відчайдушною рішучістю та надією зупинити це жахіття. Та я вже не міг це бачити — мана, що виривалась з мене, забрала останні сили, і темрява знову поглинула мене, залишаючи наодинці зі страхом, соромом та глибоким усвідомленням, що справжнє випробування тільки починається.

Я прокинувся від легкого шелесту сторінок. Поряд сидів Пікасо, читаючи якусь стару книгу при тьмяному світлі лампи. Він відразу помітив, що я прийшов до тями, відклав книгу та занепокоєно запитав, як я почуваюсь. Я деякий час мовчав, намагаючись зрозуміти свої відчуття. Моє тіло начебто відновилося, але всередині панувала тяжка, гнітюча порожнеча. Серце ніби стискалося від сорому й глибокого жалю.

Зітхнувши, я зібрався з думками й тихо розповів Пікасо про все, що зі мною сталося: про видіння, жахливу битву з ним у маренні, а потім, опустивши голову, щиро попросив пробачення. Пікасо мовчки підвівся, підійшов до мене та обережно поклав руку на плече.

– Я знаю тебе, друже, – тихо сказав він, дивлячись мені в очі. – Я розумів, що це був не ти, а якась невідома сила. Саме тому я не атакував у відповідь. Я ніколи не сумнівався, що ти не піднімеш меча проти мене свідомо.