Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Підготовка до формування зайняла трохи часу—ми вирівнювали дихання, налаштовували потоки мани, аби досягти ідеальної синхронізації. Нарешті, я відчув, як моя енергія почала перетікати в епископа, ніби ріка, що вирвалася з берегів. Його голос лунав владно та впевнено, слова заклинання ніби оживали в повітрі, переплітаючись із нашими потоками мани.

Коли епископ завершив читання, ми сіли в імпровізований круг. Навколо нас миттєво виникла прозора оболонка, що випромінювала м’яке світло. Я відчув, що вона міцна, немов стіна з каменю, і не пропустить нічого, що спробує нашкодити нам.

Епископ піднявся й повільно рушив уперед, а командир гарнізону, діставши артефакт, створив навколо себе захисний бар'єр. Я відчував хвилювання і страх, але десь глибоко всередині прокидалася рішучість—саме зараз ми стояли на порозі битви, яка визначить майбутнє цього міста.

Світ навколо став ніби розмитим полотном, яке хвилями здіймалось і опадало від могутніх поштовхів випущеної магії. Повітря, насичене дивною енергією, здавалося липким і важким, а дихати ставало дедалі важче. Перед очима все пливло, простір ніби розтягувався й знову стискався, розчиняючи межі між реальністю і маренням.

Єпископ стояв непохитно, його постать випромінювала якусь абсолютну впевненість і силу, що різко контрастувала з хаосом навколо. Він читав заклинання глибоким, потужним голосом, який ніби луною відбивався від кожної стіни, заповнюючи собою весь простір. Я відчував, як з мене витікає останній потік мани, і тіло поступово наповнюється порожнечею, немов з мене висмоктували життя, залишаючи лиш оболонку.

Раптом з небес обрушився велетенський стовп світла, що пробив будинок, розірвавши його на шматки. Ударна хвиля прокотилася містом, здійнявши хмари пилу й уламків. Командир гарнізону скористався моментом — він підніс свій меч перед собою, промовляючи древні слова, що змушували його лезо світитися рунами. Я бачив, як його силует набрав швидкість і різко кинувся в бій, ніби хижак, який давно вичікував свого часу.

Містяни, якими керували чаклуни, сунули на нього хвилею, їх очі були порожніми, а рухи неприродними, ніби маріонетки. Але командир не вагався — його меч рухався, як стихія. Він перетворився на вир, що прорізав шлях крізь натовп, його кожен рух був чітким, холоднокровним, не залишаючи шансу жодному ворогу. Але ось він ринувся на одного з чаклунів — і в цю ж мить інший вдарив потужною магічною атакою. Бар'єр командира захистив його, але від удару він на мить втратив рівновагу і впав, дизорієнтований, немов людина, що втратила орієнтири посеред бурі.

Єпископ не втрачав часу — він уже завершив наступне заклинання, а з його спини здійнялися сфери чистого світла, що немов світанкове сонце розірвали темряву навколо. Один рух рукою — і сфери, з ревом розтинаючи повітря, помчали в бік ворога. Світло розірвало чаклуна, перетворивши його на криваві бризки. Я мимоволі відчув полегшення, але серце все ще калатало, як шалене.

Залишки ворогів переключилися на єпископа, намагаючись знищити найбільшу загрозу. Але раптом пролунав знайомий брязкіт меча — командир з'явився біля наступного чаклуна, немов примара, що народилась з тіні, його удар був точним і безжальним. Я навіть не встиг помітити, коли він рухнувся далі, його постать розтанула, залишивши за собою лише мерехтливий слід.

Залишився останній противник. Він зрозумів, що битву програно, але не було страху в його очах — лише зловісна усмішка. Він почав читати заклинання, яке наповнило мене жахом — я відчув, як з мого обличчя зійшла кров, а всередині все скрутилося крижаним вузлом. Чаклун використовував силу померлих, і вона вливалась у нього брудними, чорними нитками. Нарешті, з шаленим сміхом, його тіло вибухнуло, випустивши зловісну енергію.

У цей самий момент я відчув, як навколо змінився простір. Якась неймовірна, жахлива сила почала притягувати все навколо, перекручуючи і стискаючи реальність. Я зрозумів, що магічний круг активувався, пробудивши щось жахливе й давнє. Мене охопило відчуття безсилля і страху, але десь у глибині свідомості виник голос, який переконував, що саме зараз настав мій час перевірити, на що я здатен.

Єпископ із командиром швидко розірвали магічне формування, дозволяючи мені перевести подих. Я поглянув у сам епіцентр хаосу, відчуваючи, як щось глибоко всередині мене прокинулось і було готове кинути виклик цій незбагненній силі, яка чекала на нас попереду.

Ми швидко підібралися до центру міста. Площа, колись гамірна і яскрава, зараз була мовчазною і похмурою. Лише пориви вітру розносили по бруківці попіл та обгорілі клапті тканини. У самому центрі площі біля стіни з оголошеннями виднівся невеликий магічний круг, який світився мерехтливим червоним світлом, ніби пульсуючи у такт серця. В його середині стояло створіння, якого я ще ніколи не бачив.

Це була істота вища за звичайну людину щонайменше на половину. Темно-червона, майже багряна шкіра була наповнена рельєфом могутніх м'язів, які чітко вирізнялись навіть на відстані. Його густе чорне волосся хаотично спадало на широкі плечі, гострі, ельфоподібні вуха ніби слухали сам вітер, а очі... вони горіли червоним полум'ям, випромінюючи жорстокість та невгамовну лють.

Під командуванням єпископа ми швидко зробили формування. Я знову відчув, як моя мана витікала з мене, мов життя, що повільно покидало тіло. Кожне слово єпископа звучало впевнено та грізно, сила його заклинання зростала з кожним звуком. Я відчував, що балансую на межі, що ще трохи і я просто втрачу свідомість, але воля утримувала мене на ногах.

Єпископ мовив останнє слово, і небо прорізав промінь світла, настільки яскравий та могутній, що здавалося, небеса самі обрушились на це створіння. Але саме тоді моє тіло здригнулось, очі ніби затягнула пітьма, і я впав у порожнечу.

У несвідомому стані мені наснився кошмар — дивний і страшний сон, де я йшов у смертельний бій проти Пікасо. Ми билися, обмінюючись ударами, і в мене від цього видіння холола кров, серце кричало в грудях, просячи зупинитись. Усвідомлення, що я міг би підняти руку на товариша, паралізувало мене страхом, але сон ніби не слухав моїх благань, продовжуючи жахливу боротьбу.