Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Стискаючи кулаки, я відчував дивний спокій, змішаний із напругою. Я усвідомлював, що наш шлях уже визначено — нам доведеться ступити за межі круга і подивитися в очі істотам, які створили цей жахливий механізм. Я знав, що битва, яка чекає нас попереду, буде ще страшнішою, ніж усе, що я бачив до цього. Але зараз це було неважливо. Я зробив свій вибір і був готовий йти до кінця.

Повернувшись у намет, я ліг на ліжко, втупивши погляд у стелю, крізь яку вже ледь пробивалося світло місяця. Ніч тягнулася болісно довго, тривога плела свої нитки навколо мого серця, і лише під ранок я зміг задрімати. Прокинувся я з першими променями сонця, які м'яко проходили крізь тканину намету, освітлюючи його м’яким жовтим сяйвом. Навпроти мене, спираючись на дерев’яний каркас, сидів Пікасо. Помітивши, що я прокинувся, він мовчки простягнув мені невелику миску з їжею, яку він, напевно, приніс ще до мого пробудження. Їжа була проста, але в цей момент здавалася смачнішою, ніж будь-коли.

Під час сніданку я детально розповів йому про нічні події та мої тривожні спостереження щодо магічного кола. Очі Пікасо поступово наповнювались розумінням, а потім і прихованою напругою. Було видно, що він теж усвідомлює — наша роль у цьому всьому не буде простою. Ми ще мовчки доїдали їжу, як ззовні почувся голос солдата, який просив нас негайно прийти до командирського намету.

Коли ми зайшли до командира, він, не витрачаючи зайвого часу, передав нам два сувої, міцно перев’язані шкіряними мотузками. Його голос звучав серйозно й холодно:

– Маєте кілька днів, щоб ретельно вивчити це. Незабаром ваші знання знадобляться нам у битві.

Повернувшись до себе, я і Пікасо розгорнули сувої та почали ретельно розбирати написане. Текст був щільним, з чіткими схемами та позначеннями магічних вузлів, потоків енергії та механізмів їхньої взаємодії. Це було описом особливого військового магічного формування, в центрі якого стояла одна людина — головний носій сили, який міг використовувати ману решти учасників, посилюючи власні здібності. Ця техніка була призначена переважно для активації потужних магічних артефактів, які вимагали величезної кількості магічної енергії, що перевищувала запас однієї людини.

Однак було кілька суттєвих проблем. Центральний маг мав дуже швидко й ефективно контролювати отримувану енергію, адже найменша помилка могла призвести до нестабільності формування або навіть до вибуху енергії, що спричинило б загибель усіх учасників. Також було важливо, щоб усі маги, залучені до процесу, утримували рівномірний потік мани, попри будь-які зовнішні фактори, такі як ворожі атаки чи фізична втома. Схоже, наша задача була простою й одночасно вкрай небезпечною: ми повинні були стати своєрідним джерелом живлення для когось сильнішого.

Протягом кількох наступних днів ми невпинно тренувалися. На перших тренуваннях потоки мани були хаотичними і нестійкими, здавалося, що наші тіла просто не здатні підтримувати потрібний ритм. Але поступово, день за днем, ми ставали дедалі впевненішими. Потоки мани набували стабільності, тіло поступово звикало до навантажень, а розум очищався від сумнівів. Попри це, на душі залишалася тривога від усвідомлення того, що незабаром нам доведеться випробувати свої навички в умовах справжньої битви.

Коли нас знову викликали до командирського намету, атмосфера в ньому була напруженою, наче натягнутий лук, готовий ось-ось випустити стрілу. Командир нервово ходив з кутка в куток, інші офіцери та священнослужителі яро щось обговорювали. Підійшовши до нас, командир швидко пояснив ситуацію:

– Нам вдалося виявити місце, де засіли чаклуни. Вони ще будуть ослаблені після цієї ночі, і ми завдамо удару на світанку. Саме тоді ваша участь у цьому магічному формуванні буде критично важливою. Приготуйтеся як слід, іншого шансу може не бути.

Повернувшись у намет, я сів на край ліжка, втупившись у власні руки, і довго сидів, прокручуючи в голові слова командира. В моєму серці знову заворушився страх. Я знав, що битва, яка чекала на нас попереду, могла бути останньою, але я також розумів, що ми не маємо права відступити. Я поглянув на Пікасо. Він виглядав спокійним і навіть впевненим, хоч я й помічав у глибині його очей ті ж самі тривоги, що й у мене.

Ця ніч буде довгою, а світанок, що насувається, напевно, розділить наше життя на «до» і «після». Ми вже не могли повернутися назад, але могли хоча б приготуватись до того, що чекало попереду, зі спокоєм і честю зустрічаючи свою долю.

Вся ніч гомоніла від бою, наповнюючи повітря глухими криками, дзенькотом мечів і стогонами поранених. Ми чекали світанку, наче він міг принести не лише світло, але й якесь позбавлення від цих звуків, що мучили розум і серце.

З першим промінням нас підняли та провели до місця збору. Там уже чекала невелика група змучених, але рішучих солдатів. Поруч стояла верхівка табору, на чолі зі старшим епископом. Він виступив вперед, розкривши перед нами суть нашої задачі. Ми повинні були сформувати магічний зв'язок і передати свої сили старшому епископу, а той, у свою чергу, мав підтримувати командира гарнізону, який уже вирушив до місця, де переховувались чаклуни.

Прослухавши інструкції, ми рушили вперед. З кожним кроком вулиці Грейнмару ставали все похмурішими, порожнішими, ніби місто повільно втрачало останні залишки життя. Те, що колись було наповнене сміхом і яскравими фарбами, зараз нагадувало зотлілу тканину, яка рвалася від найменшого поруху.

Чим глибше ми занурювались у серце міста, тим важчою ставала атмосфера. Повітря пронизували запахи горілої плоті, свіжої крові та гниття. Земля під ногами була вкритою тілами загиблих—солдатів, містян, випадкових жертв. Вулиці, що ще зовсім недавно наповнювалися життям, тепер слугували мовчазними свідками жорстокості та руйнування.

Коли ми підійшли до місця, поряд уже стояв командир гарнізону. Він уважно дивився на один із будинків, і я відчув, що саме звідти походить найсильніша концентрація мани. Негативна, важка енергія проникала в моє тіло, викликаючи відразу та слабкість. Схоже, вночі тут відбувалися зіткнення неймовірної сили, які створили аномалії, що досі пульсували в просторі.