Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Христина

Я сиділа на лавці в парку, насолоджуючись вихідним. Сонце лагідно гріло, і я не поспішала. Тихо шелестіла трава, а я, затамувавши подих, милувалася квітами, що розцвітали на клумбах, наче живі картини, які хтось навмисно створив для мене. Мій час був лише моїм. Але якраз у той момент мій спокій порушив дзвінок. Рингтон мого телефону, розірвав тишу — телефонувала Сашуля.

— Привіт, ти де зараз? — її голос звучав несподівано схвильовано.

— Привіт. В парку, за кілька кварталів від гуртожитку. А що? Ти чого так хвилюєшся? В тебе голос, наче щось трапилося, — запитала я, відчувши, як її неспокій передавався і мені.

— Кидай свій парк, і мерщій їдь до мене, — вона затримала паузу, а потім продовжила. — Ботанічний сад, Гришка!

— Ботанічний сад? Я вже там була сьогодні. Він закритий!

— Для інших він закритий, — її голос став ще більш загадковим. — А для тебе відкриється, давай не барися.

Я на мить замислилася. Ботанічний сад. Обожнювала його відвідувати, там цвіло така велика кількість різних квітів, що на милуватися було просто не можливо. Але зараз… я не розуміла чому Саша так наполягала? Відчуття, що її слова мали щось більше, не давало мені спокою.

— Сашуля, що ти задумала? — запитала я, все ще не розуміючи, чому вона так вперто просить.

— Не питання, а рішення! — відрізала вона. — Збирайся і їдь. Я чекаю!

Я кинула погляд на навколишній парк. Зітхнувши пішла до зупинки.

***

Коли я приїхала до ботанічного саду, Сашуля вже чекала біля входу. Я підійшла до подруги і охоронець, глянувши на неї, спокійно нас пропустив на територію.

— Що це означає? — не втрималася я, дивлячись на Сашу, яка виглядала загадково. — Навіщо ти орендувала сад?

— То не я, — усміхнулася вона. — Скоро сама все побачиш!

Я стояла, розгублена і водночас зацікавлена. Все це виглядало як якийсь план, але я не могла зрозуміти, чому саме цей сад, хто ж орендував його і на якій підставі? Я вирішила, що буду чекати, але одна справа була точно ясна — я не залишуся байдужою до того, що відбувалося.

Ми пройшли кілька вузьких алеї, повз густі кущі та квіти, і я відчула, що атмосфера в саду змінилася. Все виглядало так, ніби я потрапила в якусь іншу реальність. Легкий вітерець колихав дерева, а кольори навколо здавались яскравішими. Проте загадка не полишала моїх думок.

— Сашо, серйозно, що відбувається? — не витримала я і зупинилася.

Вона обернулася, усміхнулась і, схоже, щось приготувала для мене. Її погляд став серйозним, але в очах світився певний вогник.

— Ти скоро зрозумієш, — сказала вона, підводячи мене до Розарію. Там уже стояли Михайло з Ромчиком на руках та  Аліса.

Я стояла, заворожена, спостерігаючи за цією картинкою: Михайло, тримав сина, лагідно усміхався, а Аліса весело щось говорячи бавилася з дитиною. Уся сцена випромінювала тепло і спокій, немов цей момент був частиною чогось великого, важливого, що я ще не могла збагнути.

— Що тут відбувається? — запитала я, вже не намагаючись приховати своє здивування.

І в цей момент до нас підійшов Тимур. Він був у білій сорочці та чорних штанах, тримаючи в руках великий букет білих троянд. Я ледь не втратила дар мови. Біла сорочка пасувала йому бездоганно, підкреслюючи його виразний вигляд, а саме це вбрання було чимось абсолютно незвичним для нього. Я звикла бачити його в повсякденному одязі, але зараз він був наче зовсім інший — стильний, елегантний, і в його погляді була якась особлива впертість, котра нагадувала мені про всі ті екстремальні моменти, які він так любив.

Тимур наблизився до мене, і в його погляді читалося щось важливе, але водночас спокійне. З тихим усміхом він простягнув мені букет білих квітів. Кожен з пелюстків наче випромінював чистоту і ніжність його почуттів. Я прийняла букет, але ще не встигла підняти погляд від квітів, як він несподівано дістав із своїх штанів маленьку червону коробочку. У його руках вона виглядала особливо контрастно. Я відчула, як серце завмерло, чекаючи, що ж він скаже або зробить далі.

Тимур тримав коробочку, немов це був найцінніший скарб, і його погляд був настільки серйозним, що моє серце забилося швидше. Він дивився на мене з таким внутрішнім натхненням, що я відчула — цей момент змінить усе. У блакитних очах було більше ніж просто бажання, в них читалася рішучість, що доля саме цього моменту — для нас обох.

Без жодного слова, він опустився на одне коліно, і моє серце застигло на мить. Потім відкрив коробочку, і переді мною з’явилася золота каблучка, що світилася так яскраво, що здавалось, її камінь у формі серця збирав все світло навколо. Маленькі камінчики на ободку прикраси виглядали одночасно елегантно і розкішно. Всі ці деталі лише підсилювали відчуття важливості цього моменту.

— Ти вийдеш за мене заміж? — запитав Тимур, і його голос звучав майже благально, але з такою рішучістю, яку не можна було ігнорувати.

У мене перехопило подих. Я дивилася на нього, потім на друзів, які тихо спостерігали за нами, і на троянди, що ніжно цвіли поруч, додаючи цьому моменту ще більше магії. Серце билося шалено, і єдине, що я могла зробити — це відповісти:

— Так!

Тимур піднявся і, не відриваючи погляду, обережно надів каблучку на мій палець. Потім він притягнув мене до себе і ніжно поцілував. Це був не просто поцілунок, це було підтвердження того, що ми з ним тепер на одній хвилі, разом, назавжди.