Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

“мельниківців” і “бандерівців”. Конфлікт не мав принципового підложжя, а постав на ґрунті персональних і тактичних розходжень. До цього спричинилися непорозуміння між закордонним націоналістичним середовищем, що вважало А. Мельника законним наступником Є. Коновальця, та більш крайніми крайовими елементами руху, які, посилаючися на свої бойові заслуги і страждання, вимагали для себе вирішального голосу в проводі організації. Цю групу очолив С. Бандера. Зустріч людей обох формацій, що відбувалися внаслідок упадку Польщі, приспішила вибух конфлікту. Обид-ві фракції далі вживали спільної назви й посилалися на ту саму ідеологію. Розкол 1940 року не тільки ослабив силу націоналістичного руху назовні і то в час, коли його чекало велике історичне випробування, але розбрат в ОУН та жалюгідні інциденти взаємопоборювання завдали націоналізмові непоправного морального удару.

Колоніяльна політика німців в окупованій Україні перекреслила зовнішньополітичну концепцію націоналістичного руху. Але обставина, що Німеччина взагалі не хотіла мати українців за партнерів, звільнила український націоналізм від ролі аналогічної до хорватських усташів, чи словацьких глінківців.

Приєднання Західньої України до УРСР восени 1939 року означало для націоналістичного підпілля переставлення з протипольського на протирадянський фронт. Одночасно відкрився доступ до східньоукраїнського масиву. Це давало націоналізмові, що оперував з галицько-волинської бази, нові перспективи. У цій конфронтації з радянською дійсністю націоналісти виявляли подивугідну ініціятиву й геройську відвагу. Патріотизм і жертвенність націоналістів викликали симпатії й довір’я до них та бажання включитися до руху серед свідоміших кіл Наддніпрянщини. Але брак відповіді на питання соціяльно-економічного ладу, як і тоталітарні риси націоналістичного руху, були великою перешкодою для його популяризації серед населення, що в ньому досвід з комуністичним режимом защепив нехіть до всілякої диктатури. За роки німецької окупації 1941-43 націоналізм, не зважаючи на жорстокі репресії окупаційної влади, поширився на простори Наддніпрянщини, і підпільна мережа ОУН обох фракцій поповнилася багатьма місцевими уродженцями. Але цих успіхів досягнено завдяки ревізії, головне в групі т. зв. революційної ОУН (С. Бандери), традиційної націоналістичної ідеології.

Події воєнної доби поставили націоналізм перед важким іспитом. Не зважаючи на труднощі, які випливали з його внутрішньої істоти та з міжнародної ситуації, націоналізм, як найбільша українська політична сила того часу, очолив рух опору, що спрямовувався одночасно проти гітлерівської Німеччини{45} і комуністичної Росії. Цей рух опору вилився в 1942-43 роках у форму Української Повстанської Армії (УПА), яка продемонструвала волю українського народу до державної самостійности в надзвичайно несприятливій коньюнктурі.

Предтечею ревізіоністичних прямувань в ОУН був І. Мітринґа, який у довоєнні роки намагався скерувати націоналістичний рух на радянську проблематику та “ліві” соціяльні гасла. Процес ідейного ревізіонізму захопив різні відлами націоналістичного руху нерівномірно. Найдалі в цьому напрямі заходили ті націоналісти, що їм довелося бути підпільниками на Наддніпрянщині (учасники т. зв. похідних груп). Знаменними були постанови III Надзвичайного великого збору ОУН (фракції С. Бандери) 1943 року та плятформа Української головної визвольної ради (УГВР) 1944 року. Основні відхилення щодо традиційної націоналістичної доктрини такі: 1) відречення від обов’язкового “ідеалізм” та допущення філософсько-світоглядового плюралізму як у визвольному русі, так і в майбутній українській державі; 2) відмова від расизму й етнічної виключности та визнання засади рівноправности всіх громадян України, без уваги на етнічне походження; 3) висунення досить детальної соціяльно-економічної програми, що накреслювала майбутній господарський лад на Україні як комбінацію усуспільненого, кооперативного й приватновласницького секторів. Проте в питаннях політичного устрою програмові зміни не були виразні й рішучі. Тому твердження, що націоналістичний рух уже в 1943-44 роках перейшов на демократичні позиції, не має достатніх підстав.

НАЦІОНАЛІЗМ ПІСЛЯ 1945 РОКУ

Протикомуністичне підпілля в УРСР протривало приблизно до початку 1950-их років. На підставі інформацій, що приступні на Заході, можна судити, що український рух опору, хоч генетично пов’язаний з давньою ОУН, встиг за повоєнні роки позбутися специфічних рис інтеґрального націоналізму. Його плятформою стало скорше демократичне самостійництво. Писання т. зв. крайових публіцистів кінця 1940-их і початку 1950-их років виразно ілюструють цю еволюцію (П. Полтава, О. Горновий та інші).

Серед української еміґрації далі діють фракції ОУН. Їх число збільшилося до трьох. Уже в повоєнні роки виникла нова група, Що відділилася від Закордонних частин ОУН (С. Бандери), які з кінця 1940-их років виявили гостру тенденцію повороту до передвоєнного інтеґрального націоналізму. Вона складалася з прихильників УГВР і тих, які підтримували ревізіоністичні тенденції, що позначилися в націоналістичному середовищі під час війни. Ця група фактично вийшла за межі ідеології націоналізму, але досі не відкинула назви ОУН (т. зв. “ОУН за кордоном”, очолена на початку Л. Ребетом).

Фракція А. Мельника, що теж зберегла досі назву ОУН, завжди підкреслювала свою вірність ідейним традиціям старого, довоєнного націоналізму, проте практичною співпрацею з іншими еміґраційними партіями на терені УНРади вона довела свій відхід від націоналістичної виключности. Ця група, що об’єднує переважно більш поміркований, в більшості інтеліґентський націоналістичний елемент, виявляє право-консервативні тенденції.

Традиційна ментальність і ідеологія націоналізму найкраще збереглася в Закордонних частинах ОУН. Тому було природне, що старий ідеолог українського інтеґрального націоналізму, Д. Донцов, дав цій групі свою ідейно-публіцистичну підтримку.

Український націоналізм, як політичний рух й ідеологія, має нині змогу діяти лише на еміґрації. Тут він, в різних своїх відламах, далі є найсильнішою й найрухливішою течією. Проте політично націоналізм має великі труднощі, спричинені власною ідеологічною спадщиною, конфронтацією з західнім світом та питанням про ставлення до народу на рідних землях і до процесів, що відбуваються на Україні. Але, незалежно від цього, націоналізм здобув собі тривке місце в новітній історії України, як вияв живучости народу й як революційна сила в боротьбі за самовизначення.

ЛІТЕРАТУРА

С. Рудницький. До основ українського націоналізму (Відень, 1920); Д. Донцов, Націоналізм (Львів, 1926; друге вид., Мюнхен, 1951; трете вид., Торонто, 1966); К. Пушкар (К. Коберський), Націоналізм, критика фраз (Львів, 1933); Ідея в наступі, альманах (без місця, 1938); Сурма, альманах (Прага, 1941); М. Сціборський, Націократія (друге вид., Прага, 1942); П. Боярський, Українська внутрішня політика Організації Українських Націоналістів (без місця, 1947); Позиції українського визвольного руху (Мюнхен, 1948); В. Мартинець, Українське підпілля: Від УВО до ОУН (Вінніпеґ, 1949); Р. Лісовий, Розлам в ОУН (Ной-Ульм, 1949); Організація Українських Націоналістів, 1929-1954, збірка статтей (Париж, 1955); ОУН в світлі постанов Великих Зборів конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955, збірник документів (Бібліотека українського підпільника ч. 1, вид. Закордонних Частин ОУН, без місця, 1955); П. Мірчук, За чистоту позицій українського визвольного руху (Мюнхен-Лондон, 1955); John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism (Нью-Йорк, 1955; друге вид., 1963); УГВР в світлі постанов Великого Збору та