Марія Кореллі - Спокута сатани

найкращий друг, і я, запевняю вас, була надзвичайно вражена його зовнішністю…з першого погляду. Але потім, коли я трохи придивилася до нього, у мені постало переконання, що він не зовсім той, за кого здається іншим.

− Він так само говорить про себе, − відказав я з легким осміхом. − Він має якусь таємницю, і він обіцяв мені, що якось її відкриє. Але мені прикро, що він вам не подобається, міс Клер, оскільки ви йому дуже подобаєтесь.

− Можливо, коли я зустрінуся з ним наступного разу, моє враження зміниться, − сказала лагідно Мевіс, − а тепер… Але не говорімо більше про це! Справді, це було неделікатно з мого боку − висловлювати таку думку про особу, до якої і ви, і леді Сибілла дуже прихильні. Але щось наче всупереч моїй волі змусило мене сказати те, що я сказала.

Її добрі очі дивилися перед собою сумно і збентежено, і я, щоб змінити тему й заспокоїти її, спитав, чи не пише вона чогось нового.

− Так, − відповіла вона, − я ніколи не лінуюся. Публіка дуже добра до мене: прочитавши якийсь мій твір, вона негайно вимагає наступного, тому я дуже зайнята.

− А що ж критики? − спитав я з цікавістю. Вона засміялася:

− Я ніколи не звертаю на них ані найменшої уваги, − за винятком тих випадків, коли вони настільки засліплені люттю, що оббріхують мене; тоді я, природно, насмілююся ці брехні спростовувати − чи то шляхом особистого виступу, чи то за допомогою моїх адвокатів. А загалом я не маю нічого проти критиків. Зазвичай це вбогі трударі, змушені боротися за існування. Я часто допомагаю деяким з них так, щоб вони про це не дізналися. Один із моїх видавців надіслав мені днями рукопис одного з моїх найлютіших ворогів у пресі і заявив, що моя думка вирішить долю цієї роботи. Я прочитала рукопис: робота була непогана, хоча й не блискуча; однак я, як могла, вихваляла її й наполягала на її виданні − за умови, що автор ніколи не дізнається, що саме мій голос був вирішальним. Книжка нещодавно вийшла друком, і я певна, вона матиме успіх.

Вона спинилась і, зірвавши кілька темно-червоних троянд, подала їх Сибіллі.

− Так, критикам дуже мало, жахливо мало платять, − замислено вела далі письменниця. − Не варто сподіватися, що вони писатимуть панегірики успішному авторові, коли самі не мають успіху: така робота не може бути нічим іншим, як тільки жовчю з полинами! Будучи знайомою з бідною маленькою дружиною одного критика, я сплатила рахунок її кравчині: вона боялася показати його чоловікові! Тиждень по тому він вишпетив мою останню книжку в газеті, у якій працює, та отримав за це, гадаю, близько гінеї. Звичайно, він нічого не знає про докучливу кравчиню своєї маленької дружини, і не дізнається, бо я взяла з неї слово, що вона зберігатиме таємницю.

− Але навіщо ви робите подібні речі? − спитала здивована Сибілла. − Якби я була на вашому місці, я б не заважала його дружині втрапити до громадянської палати!

− Справді? − Мевіс гордовито посміхнулася. − А ось я не могла. Чи ви пам'ятаєте, Хто сказав: «Благословляй тих, хто проклинає тебе, і чини добро тим, хто ненавидить тебе»? Крім того, бідна маленька жінка була жахливо налякана своїми витратами. Знаєте, жаль бере, коли спостерігаєш страждання людей, які хочуть жити невідповідно до своїх статків: вони страждають набагато дужче, ніж жебраки на вулицях, які часто заробляють понад фунт на день тільки завдяки скигленню та плаксивості. Критики перебувають у значно гірших умовах, аніж прохачі: мало хто з них заробляє фунт на день, і на авторів, що мають від тридцяти до п'ятдесяти фунтів на тиждень, вони, звичайно, дивляться як на ворогів. Запевняю вас, мені справді жаль критиків: з усього літературного світу їх найменше поважають і найскупіше винагороджують. І я ніколи не дбаю, що вони про мене говорять, за винятком, як я вже сказала, тих випадків, коли вони у своїй сквапливості починають брехати: тоді, звісно, я вдаюся до самозахисту й відновлюю істину, як цього вимагає мій обов'язок стосовно публіки. Але найчастіше всі дописи преси я віддаю Тріксі, − вона вказала на крихітну таксу, яка йшла впритул із пеленою її білої сукні, − вона роздирає їх на шматочки протягом кількох хвилин.

Мевіс весело засміялась, і Сибілла посміхнулася, дивлячись на неї. Подив і захват не вгасали в очах моєї дружини, коли ми спілкувалися з цим веселим професором літературної слави. Тепер ми вже йшли до хвіртки, маючи намір прощатися.

− Чи можу я інколи приходити до вас на розмову? − спитала раптом моя дружина найсолодшим прохальним тоном. − Це було б таким виключним правом!

− Приходьте, коли хочете, після полудня, − відразу ж відповіла Мевіс. − Ранок належить богині більш владній, ніж Краса, − Праці.

− Ви ніколи не працюєте вночі? − спитав я.

− Ясна річ, ні! Я ніколи не ставлю законів природи шкереберть. Ніч для сну, і я з вдячністю користуюся нею відповідно до її благословенного призначення.

− А деякі автори можуть писати лише вночі, − зауважив я.

− Тоді можете бути певні, що вони дають строкаті картини й невиразні характеристики. Є й такі письменники, що збуджують натхнення джином або опієм, − але я не вірю в подібні методи. Той, хто хоче написати книжку, яка б трималася довше, ніж один сезон, мусить писати вранці, коли мозок відпочив і готовий до літературної праці.

Вона провела нас до хвіртки й зупинилася під портиком; над її головою колихалися троянди, а величезний сенбернар улігся біля її ніг.

− В усякому разі, праця йде вам на користь, − сказала Сибілла, дивлячись на неї довгим, пильним, майже заздрим поглядом. − Ви маєте вигляд цілком щасливої людини!

− Я і є цілком щаслива людина, − відповіла Мевіс. − Мені нема чого бажати, окрім того, щоб померти так само спокійно, як я живу.

− Нехай той день буде дуже віддаленим! − промовив я палко. Вона звела на мене добрі мрійливі очі.

− Дякую вам!

Вона зробила прощальний жест рукою, перш ніж ми звернули за ріг.

Кілька хвилин ми повільно йшли в цілковитому мовчанні. Нарешті Сибілла заговорила.

− Я цілком розумію тих, хто ненавидить Мевіс Клер, − сказала вона. − Боюся, я й сама починаю її ненавидіти.

Я зупинився і глянув на неї, вражений, приголомшений.

− Ти