Марія Кореллі - Спокута сатани
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
− Ви так мило лестите мені! − сказала Сибілла, підводячись і обіймаючи її з ніжністю, яка здавалася щирою, але часто зовсім не була такою. − Але я зізнаюся, що волію вислуховувати лестощі від жінки, ніж від чоловіка. Чоловіки мають вельми обмежений запас компліментів, вони всім жінкам говорять ті самі речі; крім того, вони й потворі можуть сказати, що вона гарна, якщо матимуть із цього користь. Але самим жінкам часто важко визнати переваги іншої жінки − чи то зовнішні, чи то внутрішні, − тож коли жінка ласкаво та великодушно відгукується про іншу представницю своєї статі, це диво варте того, щоб зберегти його в пам'яті. Чи можу я оглянути ваш кабінет?
Мевіс охоче погодилась, і ми втрьох увійшли до мирного святилища, в якому панувала Афіна Паллада. У кабінеті перебували обидва собаки: Імператор сидів і уважно розглядав краєвид за вікном, а Тріксі на невеличкій віддалі з поважним виглядом наслідувала позу свого товариша. Обидва дружньо зустріли мене й мою дружину, і поки Сибілла гладила величезну голову сенбернара, Мевіс раптом спитала:
− Де ваш приятель, який був тут із вами минулого разу, князь Ріманський?
− Він тепер у Петербурзі, − відповів я, − але ми сподіваємось, він завітає сюди десь за два-три тижні.
− Мабуть, він незвичайна людина, − сказала замислено Мевіс, − пам'ятаєте, як дивно повелися щодо нього мої собаки? Імператор не міг заспокоїтись кілька годин після того, як він пішов.
І вона в коротких словах переповіла Сибіллі інцидент із нападом сенбернара на Лючіо.
− Деякі люди мають вроджену антипатію до собак, − сказала Сибілла. − Собаки завжди відчувають це й відплачують тим самим. Але невже князь Ріманський ненавидить не лише жінок, а й собак? Я цього не знала!
І вона засміялася − трохи гірко.
− Князь Ріманський ненавидить жінок? − перепитала здивовано Мевіс. − Тоді він чудовий актор, бо до мене він був дивовижно лагідний і добрий.
Сибілла, пильно подивившись на неї, десь із хвилину мовчала. Потім сказала:
− Може, це тому, що він знає, наскільки ви відрізняєтесь від звичайних жінок і нічого спільного не маєте з їхніми мішурними прагненнями. Ясна річ, він завжди чемний до жінок, але, мені здається, легко побачити, що його чемність − не більш як маска, що приховує зовсім інше ставлення.
− Отже, ти помітила це, Сибілло? − спитав я з легкою усмішкою.
− Я була б сліпою, якби не помітила, − відповіла вона, − однак я не засуджую його за цю дивну антипатію. Я навіть думаю, вона додає йому привабливості.
− Він ваш близький друг? − спитала Мевіс, глянувши на мене.
− Найближчий друг, якого я маю в житті! − була моя швидка відповідь. − Я завдячую йому більше, ніж будь-коли зможу відплатити; я навіть познайомився зі своєю дружиною завдяки йому.
Я говорив не думаючи, але після цих слів ніби відчув раптовий удар − таким болісним став спогад. Так, це правда: нещастям, страхом, приниженням і соромом мати таку дружину, як Сибілла, я завдячував йому, Лючіо. Я почувався недобре; зненацька в голові моїй запаморочилось, і я опустився на один із дубових стільців, що стояли в кабінеті Мевіс Клер.
Тим часом обидві жінки вийшли в сад через відкрите французьке вікно-двері, і собаки пішли за ними. Я дивився на них: моя дружина − висока, поставна, вбрана за останньою модою, Мевіс − маленька, легка, у м'якій білій сукні з паском із однотонної стрічки; одна − фізично бездоганна тварина, інша − непоказна, але з ніжним обличчям і тендітною фігурою, подібна до лісового ельфа; одна − чуттєва, інша − одухотворена; одна − негідна, з порочними прагненнями, інша − з чистою душею та шляхетними цілями… Сплеснувши руками, я з гіркотою подумав: як же я помилився у виборі! Мені в моєму самовпевненому егоїзмі навіть на думку не спало, що Мевіс Клер могла б відмовитись від одруження зі мною та що все моє багатство не допомогло б мені домогтися її згоди! Насправді ж я міг би з таким самим результатом прагнути вхопити зірку з неба, як і здобути перемогу над жінкою, яка читала мою натуру, немов розкриту книжку, і яка заради жодних грошей не зійшла б зі свого інтелектуального трону, − навіть якби я був монархом багатьох народів!
Я розглядав виразні спокійні риси Афіни Паллади, і, здавалося, білі очні яблука мармурової богині дивились на мене з холодним презирством. Я оглянув стіни, оздоблені панелями з вирізьбленими сентенціями поетів та філософів: їхні слова нагадували мені про істини, які я знав, але ніколи не застосовував на практиці. Раптом мій погляд упав у куточок поблизу письмового столу, де горіла тьмяна лампадка. Над нею на драпуваннях із темно-червоного оксамиту біліло розп'яття зі слонової кістки; під ним на срібній підставці стояв пісковий годинник, у якому блискучими крупинками пересипався пісок, і навколо маленького вівтаря було написано золотими літерами: «Теперішній час − найкращий час». Слова «теперішній час» було виділено більшими літерами. «Теперішній час», вочевидь, був девізом Мевіс: не втрачати хвилини, працювати, молитися, любити, надіятися, дякувати Богові, бути задоволеним із життя − саме тепер! Не шкодувати за минулим, не ворожити на майбутнє, а просто добре робити те, що вмієш, − а решту з дитячою довірою віддати на ласку Небес…
Відчуваючи дивне занепокоєння, я підвівся й пішов стежкою, якою пройшли до саду Мевіс і моя дружина. Я знайшов їх біля клітки сов, які звались «Атеней»; найголовніша сова, як завжди, пирхала й настовбурчувала пір'я з обурення. Сибілла повернулася, побачивши мене; її обличчя було ясним − вона посміхалася.
− Міс Клер незалежна у своїх поглядах, Джеффрі, − сказала вона. − її не зачарував князь Ріманський, як зачарував він більшість із нас. Вона щойно зізналась мені, що він їй не дуже подобається.
Мевіс почервоніла, але її відверті очі безстрашно зустрілися з моїми.
− Я знаю, не слід говорити того, що думаєш, − прошепотіла вона знічено, − у цьому − моя велика вада. Будь ласка, пробачте мені, містере Темпест. Ви сказали, що князь − ваш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута сатани», після закриття браузера.