Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

Гасла на кшталт «Можемо повторити» й «Одна каменюка їм

на голови зробить усе, що треба» лунали навіть за

миролюбних на перший погляд обставин.

«Кентербері»

позбавив

Пояс

самовпевненості,

але

«Доннаджер» скоїв дещо набагато гірше. Він забрав страх.

Поясани отримали неочікувану, раптову та рішучу перемогу. Усе

видавалося можливим, і надія спокушала найсильніше.

Якби Міллер був тверезим, це все лякало б його куди більше.

…Будильник дзвенів уже десять хвилин. Настирливе

дзижчання обростає переливами й обертонами, якщо

вслухáтися достатньо довго. Дзвін бере все вищі й вищі ноти, а в іншому кінці діапазону тріпоче перкусія — і за однотонним

гудінням можна розчути навіть своєрідну мелодію. Ілюзію.

Слухову галюцинацію. Голос вихору.

На приліжковому столику, де щоранку зазвичай чекала карафа

з водою, стояла недопита від учора пляшка ерзац-бурбона, вирощеного з грибів. На денці залишалося ще на пару пальців.

Міллер замислився про тьмяно-брунатну рідину, про смак, який

зараз відчує на язиці...

Втрачати ілюзії зручно через те, розмірковував, що сенсу

прикидатися більше нема. Міллер роками запевняв себе, ніби

його поважають, ніби він добре виконує свою роботу, ніби всі

жертви, на які довелося піти, мали сенс... І все це враз відпало, залишаючи по собі чисте, нічим не затьмарене усвідомлення

того факту, що він — соціально адаптований алкоголік, який

методично позбувався у своєму житті усього доброго, аби

звільнити місце для знеболювального. Шаддид насміхалася

з нього. Масс терпіла його як відплату за те, що не захотіла

спати з якимось мудаком. Єдиний, хто міг поважати його хоч на

дрібку, — Гевлок, землянин. Це усвідомлення певною мірою

заспокоювало. Тепер можна не намагатися щосили тримати

маску. Якщо він просто лежатиме в ліжку під дзеленчання

будильника — то тільки виправдовуватиме сподівання інших.

Нема чого соромитися.

Але все-таки залишалась якась робота. Міллер дотягнувся до

будильника і вимкнув його. У мить перед тим, як дзижчання

змовкло, йому вчувся голос — ніжний, але наполегливий.

Жіночий. Міллер не второпав, що вона говорить. Але все це —

лише галюцинації його мозку, тож нагода послухати їх іще

трапиться.

Виштовхнув себе з ліжка, засмоктав трохи знеболювального та

протизневоднювального гелю, добрів до душу і вибрав

півтораденну норму гарячої води, тупо спостерігаючи, як

рожевішає шкіра на ногах. Знайшов останній чистий комплект

одягу.

Поснідав

батончиком

пресованих

дріжджів

із

виноградним підсолоджувачем. Викинув пляшку бурбона

у сміттєпереробник — не допиваючи, аби довести собі, що ще

може.

Масс чекала на нього за столом. Звела погляд, коли він сів.

— Чекаю от на результати експертизи щодо зґвалтування

у вісімнадцятому. Лабораторія обіцяла до обіду.

— Що ж, почекаємо, — кивнув Міллер.

— Здається, маємо свідка, — вела далі його напарниця. —

Дівчину, яка того вечора була разом із жертвою. Сказала, що

пішла раніше, ніж усе сталося, але камери не підтверджують її

свідчень.

— Мені приєднатися до твого допиту?

— Поки не треба. Але якщо необхідно буде розіграти сценку, я тебе покличу.

— Гаразд.

Міллер не став проводжати її поглядом. На якусь довгу

хвильку він втупився у порожнечу, а потім відкрив своє

файлосховище, перевірив список завдань і заходився

розчищати завали.

Працюючи, він у, мабуть, мільйонний раз відтворював

подумки сценку неквапної, принизливої розмови зі Шаддид

і Доузом. «У нас є Голден, — повторив Доуз. — А ви не здатні

навіть встановити, куди поділося ваше бойове спорядження».

Міллер обмацував ці слова, неначе язик дірку на місці вибитого

зуба. Вони звучали як правда. Знову і знову.

Та все-таки могли бути і брехнею. Могли бути вигадкою заради

того, щоб його принизити. Не було жодних