Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

було б незаконно, — ледь посміхнувся лисий. — Я показую їм всі папери, вони вибачаються і... йдуть, — він іронічно розвів руками, мовляв, бачите — все розрулюється само собою, я тут ні до чого. 

— Рома работал в «Спокої», він там шось накопав на вас, і ви сказали, шо єму нє жить, — Тоня почервоніла й ніби зменшилася у великому кріслі. 

— У «Спокої»? — здивовано перепитав Сосєдкін. — Ми з ними працюємо, страхуємо… об’єкти, техніку, робітників, але шо він там міг, як ви кажете, накопати? 

Лисий перевів погляд на Ваню, хитаючи головою на знак нерозуміння, чого від нього хочуть. 

— Знаєте що? — він відкинувся на спинку крісла. — Якщо вважаєте, що я погрожував людині, і у вас є докази (він підняв догори вказівного пальця, наголошуючи на цьому)... а потім ця людина загинула, тоді дійсно приходьте з камерою, я покличу адвоката, ми підготуємо заяву. 

Сосєдкін підвівся й кілька разів швидко махнув рукою на двері, так, наче відганяв комаху. 

«Він нас не злякався, — подумав Гуллівер. — От зовсім не злякався. Що ж робити?» 

Він підвівся й пішов до виходу, розмірковуючи над останньою фразою, якою він мав би лишити ініціативу за собою. «Тільки не економте на адвокаті?» — занадто. «Зустрінемося у суді?» — зовсім зухвало, якесь кіно. 

Він так і не визначився, зупинився у дверях й тут почув від Тоні: 

— І у нас єсть на вас компромат! — вигукнула вона, захлинаючись від ненависті. 

— Компромат? — іронічно перепитав Сосєдкін, спокійно проводжаючи дівчинку поглядом. — Компромат я люблю, приносьте, подивимося, — і зачинив за ними двері. Плавно, але швидко. 

Богатиріса покосилася на розслідників, нічого не сказала, тільки трошки скривила рот, ніби ховаючи посмішку. «Вона все чула, вона пишається шефом і вважає нас недолугими. І вона теж нас не боїться. Щось не так, щось не так», — Гуллівер поспіхом вийшов з офісу, поки над ним не почали сміятися вголос. 

— Я... — почала було Антоніна, але слід було заспокоїтися. 

— На вулиці, — перервав її Ваня й зрозумів, що прокусив собі губу. Все пішло не за задумом, все пішло не так. І суворий кореспондент, замість того щоби налякати й прокачати потенційного вбивцю, лишень виставив себе на посміховисько. 

* 

Гуллівер заговорив лише тоді, коли вони вийшли до площі. Тепер їх звідти не видно, тепер можна. 

— Тоню, — сказав Ваня, намагаючись бути стриманим. — Про компромат було зайве, такого не кажуть на першій зустрічі, розумієш? 

— Та просто надо било етого підараса как-то попустіть! — дівчина вже ледь не плакала, й Ваня раптом видихнув, бо зрозумів, що їй набагато важче. 

— Ладно, давай телефон цього Сергія. Я сам у нього спитаю. Він теж у страховій працює? 

— Нє, он мєбєльщік. 

— Ладно. 

Тоня обережно промокнула серветкою довгі вії (вони зараз у всіх довгі, часи природного відбору залишилися в минулому) й почала шукати в телефоні контакт. Замість того щоби назвати цифри, скинула в телеграм — їхньому поколінню так простіше. «От я й відчув себе дорослим», — зловив себе на несподіваній думці Ваня й натис на номер. 

Сергій взяв трубку майже одразу, ніби чекав цього: 

— Алло. 

Ваня скривився, розпочинаючи неприємну розмову, яких сьогодні вже й так цілком досить. 

— Так, це Іван («тіхо, тіхо, ето Іван», — повторив подумки Дорн) Майборода, ми бачилися на поминках Роми Волошенко. 

— А… прівєт. 

— Привіт. Ти казав Тоні, що ви з Ромою у вересні ходили під новобудову в районі, паркан там хитали. 

— А, да, бил махач. 

— Як називається ваше угруповування? 

— Какоє? 

Ваня знову відчув, що втрачає рівновагу, і глибоко вдихнув — раз, ще раз. 

— Алльо? — здивувався мовчанці Сергій. 

— Я тут. Ну, є «Київ Вільний», є «Марш за Київ». Як називається ваша… ваші активісти проти незаконних новобудов? — запитав Ваня, намагаючись вимовляти слова чітко й артикульовано, як його нещодавній співрозмовник, знайомий з президентом. 

— А… Ето? Нікак. 

— Тобто? 

— Ну, тобто... єсть, корочє, двіж футбольний, биваєт, пацани подтягуются на такой кіпіш. Я смарю тада — в чатіке кліч: какіє-то хітровани хотят на мєстє спортплощадкі дом забалабєніть. А ми с Ромой піво пілі на лавочках, во дворє. Пошлі глянуть. А он как узнал, шо ето — ілі «КієвМіськБуд», нє помню. Так Рома попьор на ніх, потому шо по работє сталківался. 

— Як саме? Тобто сталківался? 

— Ну, сказал, шо контора ніканора, ніхєра оні нє строят, тока получают разрєшенія на сєбя, а потом продают уже спокойно тєм, хто в натурє строіт. Взял у какой-то тьоткі актівной распєчатку і попьор на ніх. 

Так… Дещо подібне Сосєдкін їм і розповів. Але хіба ж це незаконно? Цей лисий орк явно з колишніх, має контакти, проводить все через дозволи і продає чисті ланки під забудову. Брудно, але в цьому бізнесі, мабуть, нічого чистого не буває. 

 

— А ти чув, як він погрожував Ромі? 

— Хто — он? 

— Той лисий, Сосєдкін, директор «СпецІнжБуд». 

— А, етот бугор? Он там за главного бил. Ромка єму показивал тє бумагі, он тока смєялся. От нєго тоже пацани под’єхалі, наши старшие іх знают, пєрєтьорлі, оні, корочє, далі нам забор заваліть і всьо. Потом назад єго поставілі. 

— Мене цікавить конкретна погроза. Тоня каже, — Гуллівер подивився на дівчину, яка уважно слухала розмову, нахиливши голову, наче маленький акуратний елітний песик, з яким на Воздвиженці ніде було гуляти, окрім крихітного скверу, біля якого вони якраз і стояли. — Що лунала фраза «тобі не жити». 

— Тєбє нє жить, — підказала Антоніна, від хвилювання вона вже стала схожою на персонажа аніме, який от-от злетить і почне сипати навколо себе магічними блискітками. 

— Ну… Ромка тогда говоріт лисому: ви ж нє будєте тут оздоровітєльний комплєкс строіть, ви получітє докумєнти, і потом кто-то построіт тут хмарочос с трєнажоркой на пєрвом етаже. 

— І шо? 

— А тот штимп засмєлся і говоріт, шо нам тут нє жить. 

— Як-як? 

— Ну, тіпа, тєбє тут точно нє жить. Шото такоє. 

Твою мать… Це ж зовсім інше. Зовсім-зовсім, інше-інше. 

—