Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

— Не ворушіться, панно Карлайл, — пробекав ззаду Альберт Джоплін. — Інакше я прохромлю вам шию. Зрозуміло? А тепер зніміть ремінь і рапіру.

Я завмерла з переляку. Вістря кинджала легенько штрикнуло мене.

— Ну, мерщій! Я дуже нервуюсь, коли серджусь. Моя рука може ковзнути. Робіть, що я кажу!

Вибору не було. Я розстебнула ремінь — і він разом з рапірою впав на підлогу.

— А тепер ідіть до Кіпса. І не робіть дурниць. Я йду слідом за вами.

Я поволі, неохоче послухалась. Тим часом привид у колі підібрався ближче до ланцюгів. Я помітила роззявлений рот із вишкіреними зубами, що на цілу кімнату випромінював свою голодну жадобу.

Кіпс понуро глянув на мене зі свого стільця:

— Від «Локвуда й К°» я більшого й не сподівався. Ну, що буде далі? Зараз увійде сам Локвуд, перечепиться й проштрикне сам себе рапірою?

— Ставайте поряд із Кіпсом, — наказав Альберт Джоплін. — Покладіть руки на бильце стільця. Зап’ястки разом... Тут у мене був ще один шнур. Де ж він?.. Робіть, що я вам сказав!

Я спробувала обернутись, та вістря кинджала вмить укололо мене. Я скрикнула з болю.

— Отак буде краще, — мовив Джоплін. Кількома швидкими порухами він прив’язав мої руки до стільця. Я стояла біля Кіпса. Шия нестерпно боліла. Джоплін відійшов убік.

Він здавався таким самим нечупарою, як і завжди: куртку запорошив сірий пил, волосся на голові скуйовдилось, наче вороняче гніздо. Ходив він теж, як і раніше, — згорбившись, нахиливши голову, мов старий голуб. Зараз він тримав в одній руці широкий короткий кинджал, а в другій — записник. Із-за одного вуха стирчала ручка. Походжаючи кімнатою, Джоплін щось мугикав, а коли він обернувся, я помітила, що його ніс почервонів і набряк, а на підборідді красується синець.

Проте по-справжньому мене вразили його очі. Темні, запалі, з величезними зіницями, вони пильно вп’ялись у щось віддалене, а голова трішки схилилась, ніби прислуховуючись.

— Так, так... зараз... — пробурмотів Джоплін, ніби сам до себе. Підійшовши до Джорджа, він нахилився й поглянув на завішене дзеркало, немовби визначаючи висоту. Потім задоволено всміхнувся, випростався й двічі ляснув Джорджа по щоці. Джордж у відповідь крекнув і дико озирнувся довкола.

— Чудово, хлопче. Пора прокидатись! — Джоплін поплескав його по плечу, витяг із-за вуха ручку й щось занотував у записнику. — Треба поспішати з нашим експериментом, як ми й вирішили.

Квіл Кіпс вилаявся.

— Що там вони, в біса, вирішили?! — буркнув він. — Не знаю, що собі думав Кабінс, коли пхався сюди, та врешті-решт вони посварились. Ніби просто розмовляли — там, нагорі, — а вже за хвилину почали битись. — Він хитнув головою. — От уже видовище! Жалюгіднішого ніколи не бачив! Позбивали один одному окуляри, а тоді повзали по підлозі й шукали їх. Дивно, як ще волосся один в одного не повисмикували.

— І ти не допоміг Джорджеві? — крижаним голосом запитала я й спробувала поворухнути руками. Та нічого не вийшло — шнур був нівроку міцний.

— На превеликий жаль, допоміг, — відповів Кіпс. — Я не міг дивитись, як цей Джоплін підносить Кабінсу до горла кинджал і наказує, щоб я кинув свою рапіру. Потім ми зійшли сюди. Кабінс намагався втекти, і Джоплін його оглушив. А тоді з пів години розставляв тут усі ці штучки. Він справді не при собі...

— Еге ж. Навіть більшою мірою, ніж тобі здається.

Одного погляду в дзеркало вистачило, щоб Джордж потрапив під його вплив. Однієї появи привида вистачило, щоб цей вплив посилився. Цікаво, скільки сам Джоплін перебував у каплиці з тілом Бікерстафа? Скільки ночей він там провів, поки на нього діяла мовчазна, руйнівна сила привида? Можливо, він навіть не бачив духа і не розумів, що тут коїться.

— Пане Джопліне! — заговорила я. Архіваріус із кинджалом тим часом чекав, поки Джордж остаточно отямиться. — Подумайте як слід. Ваш експеримент нізащо не вдасться...

Джоплін поправив окуляри:

— Не турбуйтесь. Усе буде гаразд. Двері до катакомб міцно замкнені, а механізм катафалка я вимкнув знизу. Сюди ніхто не поткнеться — хіба що захоче зіскочити в провалля завглибшки з двадцять футів. А кому таке спаде на думку?

Я знала, кому це може спасти на думку. Та саме зараз ця людина мала клопіт нагорі, тож я не могла сподіватись на неї.

— Я не те хочу сказати, — провадила я. — Це дзеркало смертельно небезпечне, а вами керує привид Бікерстафа. Його треба зупинити!

Джоплін, схиливши набік голову, дивився в бік кола, де стояв привид. Здавалося, що він зовсім не чує мене.

— Це чудова змога, — хрипко шепотів він. — Це моє заповітне бажання. Дзеркало — вікно до Іншого Світу. Скільки там чудес! І Джордж матиме честь побачити їх! Зараз я тільки візьму жердину...

Човгаючи ногами й горблячись, він підійшов до стола. Мені запаморочилось у голові. Джоплін говорив майже так само, як Бікерстаф тоді, багато років тому, коли він змушував Вілберфорса подивитись у дзеркало...

Привид із-за своїх ланцюгів стежив за кожним кроком Джопліна.

— Люсі... — пробурмотів Джордж. — Це ти?

— Джордже! З тобою все гаразд?

Джорджеве обличчя справді набрякло й почервоніло. Окуляри ледве тримались на носі, тож він не міг зустрітись зі мною поглядом.

— Цілком гаразд, Люсі. Лише стільчик трохи незручний. Не завадила б подушка.

— Якби ти знав, як я серджусь на тебе! Я зараз вибухну!

— Знаю. Мені справді шкода.

— Ти хоч розумів, що ти робиш?!

Він зітхнув і хитнувсь уперед:

— Просто мені здалось... ні, я не можу пояснити цього, Люсі. Коли я залишив Фло і взяв це дзеркало в руки... я просто відчув бажання... Я мусив знову зазирнути туди. Частина моєї душі розуміла, що так не можна. Я знав, що я повинен дочекатись вас... але мені це чомусь здалося такою дрібницею... Я міг би сам дістати дзеркало з торбини, та дочекався Джопліна. А той прийшов і сказав, що все слід робити по порядку... — він хитнув головою. — Отож, коли ми зайшли до каплиці і я побачив порожню домовину... я ніби прозрів. Я зрозумів, що чиню щось моторошне. Я спробував утекти, та Джоплін не відпустив мене...

— Саме так, — підхопив Джоплін, що саме повернувся, несучи довгу жердину з гачком на кінці. — Я