Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

— Господар! — прошепотів за моєї спиною череп, і в його голосі я почула страх і побожність. — Господар тут!

У дальшому кутку кімнати стояв привид Едмунда Бікерстафа.

Під ним, на брудній підлозі, лежало тіло доктора — зморщені, висохлі рештки з залізної домовини, в лахмітті, що залишилось від чорного костюма, і з розпатланим побляклим волоссям. Темно-брунатне й лискуче, воно скидалось на покручену гілку червоного дерева. Мавпяче обличчя з вишкіреними зубами тупилось порожніми очними ямками вгору.

З грудей тіла здіймалось те саме моторошне, примарне видиво, яке п’ять днів тому ми бачили на кладовищі. Заввишки воно мало футів з вісім — чи навіть більше: то була худорлява постать у довгому плащі з каптуром, у тіні якого ховалось лице. Привид витягся вгору так, що здавалось, ніби він от-от проб’є цегляне склепіння і зникне вгорі, в шарі землі. Він стояв майже нерухомо, лише зрідка погойдуючись туди-сюди, мов насторожена змія. Очей під каптуром видно не було, та я помітила біле, мов кістка, підборіддя і рот із важкими, грубими щелепами.

Я не відразу зрозуміла, чому Гість не кидається на Кіпса, який сидить на стільці просто перед ним. Аж тут я побачила, що рештки Бікерстафа оточені ще одним колом із залізних ланцюгів. Привид був міцно замкнений у цьому колі.

Та попри все, його злоба заповнювала всю кімнату. Я відчувала похмуру силу його бажання. Зараз він зосередив свою увагу тільки на дзеркалі й Джорджеві. До мене йому було байдуже — до тієї миті, як я увійду до кімнати. Від цієї думки мені стало зле.

Слід було діяти, й діяти якнайшвидше. Джоплін досі не з’являвся. Пора було рятувати Джорджа — і робити це надзвичайно спритно. Якомога тихше пробираючись у темряві, я почала знімати з пліч рюкзак.

— Він намагається відтворити наші колишні експерименти, — заговорив череп. — Він поставив дзеркало на підставку. А там сім духів — кволі, як і раніше, тільки й можуть, що стогнати... А онде стоїть господар. Майже як за давніх часів... Стривай! Ти що, покидаєш мене?!

Я поставила рюкзак на вільну полицю:

— Ти надто важкий. Постоїш тут.

— Ні! — заперечив череп. — Я повинен бути з ними! Я хочу бачити господаря! Віддай мене йому!

— Пробач, але ти залишишся тут, — відповіла я, розкрила рюкзак і трохи зсунула полотно, оголивши кілька горішніх дюймів склянки. Плазма сяяла яскравою зеленню. Я помітила спотворене обличчя, що шалено крутилось. — Якщо ти знадобишся мені, — провадила я, — то я прийду й заберу тебе. Тільки краще допомагай мені як слід, бо інакше зостанешся тут назавжди.

— Хай тобі грець, Люсі! — вигукнув череп. — Чому ти не слухаєш мене?.. — і несподівано вигукнув: — Господарю! Я тут! Вітаю з поверненням!

Постать у кутку стояла мовчки й не відповідала.

— Господарю!.. — благальний шепіт переповнився страхом. — Це ж я! Я тут!

Привид не поворухнувся. Його увагу привертали тільки дзеркало й Джордж.

— Он як, — сердито промовив череп. — Він уже не той, що раніше...

Зрозуміла річ, не той! Як і всі Перші та Другі Типи, привид Едмунда Бікерстафа міг лише повторювати одне й те саме. У його тоненькій, як папір, свідомості засіла лише одна-єдина частка минулого. Та на розмови з черепом мені не було часу. Прокрадаючись далі вперед і озираючись довкола, я увійшла до кімнати. Звідти на всі боки розходились темні муровані коридори. Не було чути жодного звуку. Джопліна я теж не бачила.

Аж тут зненацька мене помітив Квіл Кіпс. Здригнувшись із несподіванки, він заходився гарячково трусити головою й корчити такі кумедні гримаси, що за спокійніших обставин я дивилася б на них не одну годину. Та зараз, не звертаючи на нього уваги, я рушила навшпиньки просто до Джорджа.

Обличчя його набрякло, на щоці виднів синець. Навіть коли я торкнула його, він не поворухнувся.

— Джордже! — тихо промовила я. — Джордже!

— Облиш його! Він уже захолов! — шепотів Кіпс, іще відчайдушніше трусячи головою. — Ходи сюди і розв’яжи мене!

Я попрямувала до нього, намагаючись не дивитись на моторошного привида за колом з ланцюгів. Щупальця плазми обмацували межі кола. Покрита каптуром голова здригнулась — і я відчула, як на мене впав раптовий холодний тягар. Привид побачив мене. Він знає, що я тут!

Я стенула плечима, ніби обтрушуючи страх:

— Кіпсе, з тобою все гаразд?

Він вибалушив очі:

— Зі мною? Хіба не бачиш? Забава, та й годі — сиджу тут у компанії з Кабінсом, у катакомбах, прив’язаний до стільця!

— От і чудово, — всміхнулась я.

— Я пожартував!

— Я теж, — насуплено відповіла я, й від моєї усмішки не залишилось і сліду. Витягши рапіру, я нахилилася до Кіпса. І з відчаєм побачила, що його руки скручені ланцюгом і замкнені на замок. Перерубати ланцюг рапірою було неможливо.

— Тебе прикували, — прошепотіла я. — Де ключ?

— У того дурня в окулярах, — простогнав Кіпс.

— У Джопліна? Де він?

— Пішов кудись. Почув гамір і вирішив подивитись, що там таке. Може повернутися будь-якої миті. Як ти збираєшся мене витягати?

— Ще не знаю. Помовч!

Я не могла зібратися з думками. Мені заважав потойбічний шум — дзижчання дзеркала, жалібний клич сімох духів і навіть віддалені докори сердитого черепа. А понад усе — постать у каптурі, що бовваніла поряд зі мною. Цікаво, що зробив би на моєму місці Локвуд? На думку не спадало нічогісінько.

— Скажу лиш одне, — буркнув Кіпс. — Коли я виберуся, то дам твоєму придуркуватому приятелеві такого копняка, щоб він летів аж до Мерілебона!

— Ти сам винен, — відповіла я. — Не треба було ходити за нами назирці. А копняка я краще дам йому сама... Стривай! Може, Джоплін залишив ключ на столі?

Я хутко обійшла край залізного кола круг дзеркала; бліді духи вмить обернулись до мене. Стіл було захаращено всякою всячиною: запорошеними горщиками, прикрасами, численними книжками й паперами. Якби навіть ключ і був там, я нізащо не змогла б відшукати його. Що ж робити? З відчаю я підняла руки: «Думай!..»

— Обернися, Люсі! — долинуло з далекого коридору відлуння шепоту черепа.

Я заціпеніла, а тоді мимоволі потяглася до ременя. Та поки я це робила, хтось непомітно підійшов до мене ззаду. Моєї шиї торкнулось холодне вістря. Череп захихотів: