М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Так, про сни!

Адже лінивого ума це діти,

Це нашої фантазії плоди.

Породжує вона химерні мрії —

Легкі й тонкі так само, як повітря...

Коли знову настала моя черга, я заговорив обережно, намагаючись зрозуміти, чи Александр зараз і справді... безпечний. Наша розмова, що відбулася сьогодні ввечері, була надто близькою, надто нещодавньою, щоб не зважати на неї, вона дошкуляла, наче свіжа подряпина на шкірі.

Я: І нас той вітер із путі збиває.

Скінчивсь бенкет, і прийдемо ми пізно.

Джеймс підняв голову, вдивляючись угору, примружився на скляну баню, що здавалася неймовірно далекою, — ніби шукаючи в потоці світла від люстр розгадку якоїсь таємниці, виглядаючи мерехтіння зірки. Я згадав, як у ніч вечірки ми стояли разом у садку, витріщаючись у небо через зубчасту прогалину між кронами дерев. То була наша остання самотня, безневинна мить, той спокій, що передує нестримному шалу негоди.

ДЖЕЙМС: Боюся, навпаки — занадто рано...

Мені передчуття тривожить душу,

Немов якась погроза наді мною

В сузір’ях висить, і моя судьба

В цю ніч чудову, на розкішнім святі,

Почне негадано свій грізний, хід —

Життя моє нікчемне обірве,

Яке ще в грудях жевріє, пославши

Мені страшну і передчасну смерть.

Він помовчав трохи, досі вдивляючись угору з якимось м’яким подивом. У його очах блакитними краплинами сяяв смуток. Потім він зітхнув і з усмішкою похитав головою.

ДЖЕЙМС: Та той, хто править кораблем моїм,

Хай підніма вітрила! Ну, ходім!

Я майже забув, де ми — і навіть хто ми, — але знову заграв оркестр, і реальність квапливо повернулася. Звуки нового запаморочливого вальсу наповнили атріум і вдихнули життя в глядачів, які принишкли під час попередньої сцени. Раптом виявилося, що бал у Капулетті в самому розпалі.

Александр підхопив найближчу дівчину й силоміць потягнув її танцювати. З-за імпровізованих лаштунків з’явилися інші актори, які зробили те саме, — вони вибирали випадкових партнерів, водночас підштовхуючи інших гостей одне до одного. Незабаром зал ніби перетворився на суцільний вир — напрочуд граційний, зважаючи на кількість пар. Я теж знайшов собі партнерку — тут-таки, просто поруч, вона нічим не відрізнялася від інших дівчат, крім чорної стрічки на шиї, — і вклонився їй, запрошуючи на танець. Ми кружляли, оберталися, знову кружляли, але зосередитися на танці в мене не виходило. Краєм ока я вгледів Філіппу в чорній зі сріблом і пурпуром масці; вона теж була вбрана в чоловіче й танцювала з іншою дівчиною, і я замислився, чи вона, бува, не Паріс? Відвернувшись на мить, я загубив її в натовпі. Видивлявся Джеймса, шукав поглядом Мередіт, але не міг нікого знайти.

Музика, на мою думку, занадто затягнулася. Коли вона нарешті вщухла, я ще раз квапливо вклонився і вибіг геть із зали, прямуючи до чорних сходів на балкон. Тут було тихо й зовсім темно. Декілька голуб’ят вирішили усамітнитися і тепер, знявши маски, чаїлися попід стінами, зливаючись у поцілунках. Знову заграла музика, цього разу повільніша. Світло потьмяніло, увійшло в синій спектр — лише Джеймс стояв сам-один у яскравому білому колі. Коли промінь упав на нього, танцюристи, які юрмилися довкола, відступили й замовкли.

ДЖЕЙМС: Хто синьйорина та, що подає

Свою прекрасну руку кавалеру?

Глядачі озирнулися, щоби побачити, на кого саме він дивився. А там, бліда й невагома, наче привид, стояла Рен. Верхня частина її обличчя ховалася під біло-блакитною маскою, але не впізнати її було неможливо. Мої пальці вчепились у край балюстради. Я перехилився вперед так сильно, що мало не впав.

ДЖЕЙМС: Чи ж я коли любив? Чи ще люблю я?

О ні! Зрікайтеся, брехливі очі!

Не знали ви краси до цеї ночі!

Знову ринула музика. Рен і її тимчасовий партнер повільно закружляли на місці й розіграли пантоміму прощання. Джеймс, ніби сам не тямлячи, що робить, наближався до них. Він не зводив очей із Рен, немов боявся, що вона просто розчиниться в повітрі, якщо він бодай на мить випустить її з поля зору. Підійшовши ближче, Джеймс узяв її за руку, і Реп озирнулася глянути, хто це до неї торкнувся.

ДЖЕЙМС: Коли торкнувсь рукою недостойно

І осквернив я цей олтар святий,

Уста — два пілігрими — хай пристойно

Цілунком ніжним змиють гріх тяжкий.

Він схилив голову й поцілував її руку. Коли Рен заговорила, від її подиху в Джеймса ледь ворухнулося волосся.

РЕН: О пілігриме, в тім гріха немає —

З молитвою торкатись рук святих:

Такий привіт нам звичай дозволяє.

Стискання рук — то поцілунок їх.

Під час її промови вони почали повільно, рука в руці, рухатися залом. А тоді зупинилися, змінили руки й подалися у зворотному напрямку.

ДЖЕЙМС: Але, крім рук, ще дано й губи їм...

РЕН: Так, для молитви, любий пілігрим...

ДЖЕЙМС: О, то дозволь мені, свята, й устами

Молитися побожно, як руками!

Вони завмерли. Джеймсові пальці ковзнули її щокою; він підняв її обличчя за підборіддя й поцілував так легесенько, що Рен, здається, навіть не відчула цього.

ДЖЕЙМС: Твої уста очистили мій гріх...

РЕН: Взяли твій гріх мої уста з твоїх.

ДЖЕЙМС: Мій гріх?.. В твоїх словах я докір чую!

Верни ж мій гріх.

Він знову поцілував її, цього разу довго й повільно. Моє обличчя під маскою було гарячим і липким, усередині ніби все скрутилося вузлом і нило, наче відкрита рана. Я важко навалився на балюстраду, здригаючись під вагою двох істин, на які аж дотепер примудрявся