М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

ПРОЛОГ

— А він коротший, ніж я пам’ятав... — кажу я Колборнові, коли ми стоїмо на пірсі, дивлячись на воду. — Тоді мені здавалося, ніби він аж кілька кілометрів завдовжки...

Стиха перемовляючись, ми пройшли лісом і опинилися на південному березі озера. Колборн слухає мене з незмінним терпінням, зважуючи та оцінюючи кожне почуте слово. Я озираюся до нього й питаю:

— Дітлахів що, взагалі тепер сюди не пускають?

— Силоміць не втримаєш, але щойно вони розуміють, що це звичайний собі пірс і дивитися тут нема на що, уся цікавість щезає. У нас є нагальніша проблема: народ цупив усе, що колись належало тобі.

Таке мені й на думку спасти не могло, тому я спантеличено витріщаюся на Колборна:

— Це ж що саме, наприклад?

Він знизує плечима:

— Старі книги, деталі костюмів, фотографію вашого курсу з того коридору за сценою... її ми повернули, але хтось устиг зішкребти зі світлини твоє обличчя, — він помічає мою розгубленість і додає: — Насправді все не так уже й погано. Я досі отримую листи, автори яких намагаються мене переконати, що ти невинуватий.

— Так, — кажу я. — Я такі теж отримую.

— Ну то як? Тебе вони переконали?

— Ні. У мене є точніша інформація.

Йду до краю пірса, Колборн — за мною, тримаючись на крок позаду. Я знаю, що заборгував йому нове закінчення нашої старої історії, але мені несподівано важко розповідати далі. До Різдва ми ще могли вдавати, буцімто з нами взагалі-то все гаразд — чи що колись із нами буде все гаразд.

Я зупиняюся на краю пірса, дивлюся у воду. Мабуть, можна сказати, що виглядаю я нівроку як на свій вік. Волосся в мене темне, як і раніше, очі такі ж ясні, яскраво-блакитні, тіло кремезніше, і сам я сильніший, ніж був до в’язниці. Тепер мені потрібні окуляри для читання, але, за винятком цього й кількох нових шрамів, я не надто змінився. Мені тридцять один, але почуваюся я старшим.

Скільки зараз Колборнові? Я не питаю, хоч міг би. Наші стосунки не регламентовані вимогами ввічливості. Ми стоїмо на самісінькому краєчку пірса, так що пальці ніг аж стирчать над водою. Мовчимо. Над поверхнею озера здіймається такий знайомий запах стоячої води, що я відчуваю, як ледь напружується задня стінка горла.

— Ми нечасто сюди приходили, коли надворі було зимно, — починаю без його спонукань. — Після Дня подяки й аж до Різдва ми переважно сиділи в Замку, біля каміна, розписували декламаційні схеми для наших монологів. Якщо не зважати на порожнє крісло, усе було майже гаразд. Я жодного разу не бачив, щоби хтось сідав у те крісло, відколи Річард помер. Ми, мабуть, усі були трохи забобонними — п’єси, у яких купа відьом та привидів, здатні зробити тебе марновірним...

Колборн неуважно киває. Відтак вираз обличчя змінюється, він супить чоло.

— То що, ти вважаєш, що Шекспір у чомусь винен?

Запитання настільки несподіване й безглузде для такої розумної людини, що я не можу приховати усмішку.

— Шекспір винен у всьому, — кажу я.

Колборн і собі всміхається слідом за мною, хоча трохи нашорошено: він не впевнений, чи знає, що тут кумедного.

— Це ж чому?

— Це складно пояснити словами... — я роблю паузу, витрачаю хвилину на те, щоб зібратися з думками, потім продовжую, так і не подужавши це зробити: — Ми провели чотири роки — а більшість із нас ще й кілька років до того на додачу, — занурившись у Шекспіра. З головою занурившись. Тут ми могли віддатися цій спільній одержимості. Ми спілкувалися шекспірівськими рядками, наче окремою мовою, і трохи втратили зв’язок із реальністю.

Я ще раз обмірковую власні слова.

— Ні, мабуть, навіть не так. Шекспір цілком реальний, але його персонажі існують у світі крайнощів. Їх кидає із захвату в розпач, з кохання — у ненависть, із дива — у жахіття. Але це не мелодрама, вони не переграють. Кожна мить для них — вирішальна.

Я скоса дивлюся на нього, не знаючи, чи вдалося мені бодай приблизно пояснити, про що йдеться. У Колборна на обличчі й досі та невпевнена напівусмішка, але він киває, і я веду далі:

— Хороший шекспірівський актор — та взагалі будь-який хороший актор! — не промовляє слова, він їх відчуває. Ми відчували всі пристрасті персонажів, яких грали, наче свої. Але емоції персонажа не скасовують емоцій актора — ні, ти просто відчуваєш усе відразу. Уявіть, що всі ваші думки й почуття переплелися з усіма думками та почуттями геть іншої людини. Інколи буває доволі складно відрізнити одне від іншого.

Я трохи вповільнююся, затинаюся. Мене дратує неспроможність пояснити власні думки (і той факт, що навіть зараз, десять років по тому, я сприймаю себе як актора, лише підсилює це роздратування). Колборн уважно, з цікавістю спостерігає за мною. Я облизую губи й продовжую, тепер обережніше:

— Уже сама наша здатність відчувати була така неосяжна, що під її вагою ми аж заточувалися, наче Атлант під вагою земної кулі... — Я зітхаю, і свіжість повітря забиває мені памороки. Цікаво, скільки часу знадобиться на те, щоб знову до неї звикнути? У мене болить у грудях — можливо, через цю свіжість, а можливо, й ні. — Щодо Шекспіра, річ у тім, що він дуже... переконливий. Проговорює вголос невимовне. Перетворює скорботу, і радість перемоги, і захоплення, і лють на слова, на щось, що ми здатні зрозуміти. Шекспір робить усі таємниці людського єства збагненними... — я затинаюся. Знизую плечима. — Виправдати можна взагалі будь-що, якщо