М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Ось він іде. Прошу вас, відійдіть.

Я розпитаю, все з’ясую вмить.

...Що ж, доброго вам ранку!

Джеймс підвів очі й глянув просто на мене. Здавалося, його здивувало, що він побачив саме мене, хоча я зеленого поняття не мав, чому це раптом. Хіба я не завжди був його правою рукою, його вірним другом? Банко, Бенволіо чи Олівер — різниці ніякої.

Ми трохи посперечалися про його нещасливе кохання, і я щоразу заступав дорогу, коли Джеймс намагався піти, уникаючи моїх запитань. То була така собі гра, яку він певний час охоче підтримував, аж тоді нарешті сказав твердо:

— Прощай, кузене!

— Стій! — вигукнув я. — І я з тобою.

Не розлучайсь так холодно зі мною.

— Я загубив себе... Мене немає...

Це не Ромео, ні, він десь блукає...

Він розвернувся, щоб піти, і я стрімко рвонув уперед, щоб уже вкотре йому завадити. Моє прагнення втримати Джеймса в якийсь момент вийшло за межі й вимог мізансцени, і мотивації персонажа. Я відчайдушно хотів, щоб він залишився, мене раптом охопило дурнувате відчуття: якщо він зараз піде, я втрачу його назавжди.

— Скажи серйозно, хто вона? — спитав я, намагаючись відшукати в тій частині його обличчя, яку міг бачити, бодай натяк на те, що він теж відчуває щось подібне.

ДЖЕЙМС: Це означає — хворого питати

Про заповіт, що може оживляти

Вмирущого... Кохаю жінку я.

На якусь мить наступна репліка просто вилетіла в мене з голови. Ми дивилися один на одного, і натовп навколо нас розчинився, перетворившись на невиразну тінь, на декорацію. Здригнувшись, я згадав текст, але не зовсім той.

— Послухай-но, не думай більш про неї, — вигукнув я, випустивши кілька рядків.

Джеймс швидко закліпав під своєю маскою, потім позадкував на крок, ніби відсторонюючись від мене, і провадив далі свій монолог. Я стояв нерухомо, спостерігаючи, як він ходить Переді мною: його слова, кроки, жести — усе було сповнене тривоги.

Увійшов слуга з новинами про майбутнє свято в Капулет-ті. Ми обмінялися чутками, домовилися, що робитимемо далі, аж тоді втрутився ще один персонаж у масці — Александр.

Першу репліку він подав просто з місця — сидів на краю столу, де стояли чаші з пуншем, й обіймав двох найближчих до нього глядачок. Одна з них нестримно хихотіла під своєю маскою, інша, коли він заговорив, сахнулася, вочевидь злякавшись.

— Ні, любий мій, ти мусиш танцювати.

Александр зісковзнув зі столу так плавно, ніби все його тіло складалося з рідини, і рушив до нас своєю скрадливою котячою ходою. Ліктем відсунув мене, неквапом обійшов навколо Джеймса, тримаючись майже впритул до нього і разу раз зупиняючись, щоб як годиться роздивитися його під різними цікавими кутами. Вони заходилися обмінюватися репліками й дотепами — легко, майже легковажно, аж тоді Джеймс промовив:

— Любов жорстока й люта!

Вона брутальна й коле, як терник!

Александр якось муркотливо реготнув і підчепив Джеймса спереду за дублет.

АЛЕКСАНДР: Якщо до тебе так любов жорстока,

Жорстокий будь і ти до неї сам.

Коли її, якщо вона колюча,

Додолу гни, й здолаєш ти любов.

А дайте-но футляр лице прикрити.

На маску — маску!

Їхні маски буцнулися чолами. Александр так міцно тримав Джеймса, що я почув, як той зболено видихнув. Я подався до них, але щойно ворухнувся, Александр раптом штовхнув Джеймса назад, прямісінько мені в обійми.

АЛЕКСАНДР: Байдуже мені,

Що здамся я потворним і бридким!

Хай машкара за мене червоніє.

Я допоміг Джеймсові відновити рівновагу й промовив:

— Постукаймо, зайдімо — і відразу

Роботу дати мусимо ногам.

АЛЕКСАНДР: Кажу, ми свій вогонь марнуєм:

Адже ж удень ми ламп не потребуєм!

Більш розуму в тверезих цих словах,

Ніжу п’ятьох всіх наших головах.

ДЖЕЙМС: На маскарад ми маємо піти,

Розумно це?

АЛЕКСАНДР: Не сумнівайся ти!

ДЖЕЙМС: Я бачив сон.

АЛЕКСАНДР: Бува, й мені щось сниться.

ДДЖЕЙМС: Що саме?

АЛЕКСАНДР: Те, що брешуть всі сновидці!

ДЖЕЙМС: У наших снах більш правди, ніж в словах...

АЛЕКСАНДР: Була з тобою королева Меб!

Я відступив на два кроки, щоби бачити, як розгортатиметься цей важливий монолог. Меркуціо в Александра був гострий, як бритва, неврівноважений, майже навіжений. Його різці виблискували, коли він посміхався, маска грайливо мерехтіла, коли він танцював, пускаючи бісики то одному, то іншому глядачеві. І голос його, і рухи ставали все чуттєвішими, усе нестямнішими, аж доки Александр остаточно не втратив контролю над собою і не кинувся до мене. Я відсахнувся, але недостатньо швидко — він вчепився мені у волосся, смикнув голову назад, до свого плеча, і, вишкірившись, заговорив мені на вухо:

АЛЕКСАНДР: Вона ж, відьмачка, душить тих дівчат,

Що сплять на спині, і привчає їх

Витримувать вагу чоловіків,

Як зробляться вони жінками. Ще

Ця Меб...

Я силкувався вирватися з його рук, але хватка в нього виявилася залізна, майже божевільна, що ніяк не в’язалася з невагомим рухом пальців, які торкалися гаптування в мене на грудях. Джеймс, який спостерігав за нами, прикипівши до місця, раптом ніби струсив із себе заціпеніння й відтягнув Александра геть від мене.

— Мовчи, Меркуціо, облиш! — його долоні стиснули Александрове обличчя. — Ти про пусте говориш!

Розфокусований Александрів погляд зустрівся з Джеймсо-вим, і Александр мовив