Річард Докінз - Сліпий годинникар

були предкові землерийки, що спокійно собі жили й розмножувалися без жодної конкретної причини змінюватися. Можливо, що їхні родичі по той бік гірського масиву були зайняті еволюцією, але їхні скам’я­нілості всі по той бік гір, тож ми не знаходимо їх на основ­ній території, де копаємо. А потім зненацька (тобто зненацька за геологічними мірками) новий вид повертається, конкурує з основним видом і, можливо, витісняє його. Скам’янілості, які ми знаходимо, просуваючись крізь шари основної території, раптом змінюються. Раніше всі вони належали представникам предкового виду. Тепер же, різко й без видимих переходів, там з’являються скам’янілості нового виду, а скам’янілості старого зникають.

Виходить, що, коли ми серйозно сприймаємо нашу ортодоксальну неодарвіністську теорію видоутворення, нам, безумовно, слід очікувати «пробілів», далеких від прикрих недосконалостей чи незручних труднощів. Причина, з якої «перехід» від предкового до дочірнього виду здається різким і рвучким, полягає в тому, що коли ми дивимося на низку скам’янілостей з будь-якого місця, то, мабуть, просто взагалі не бачимо еволюційної події — ми бачимо міграційну подію, прибуття нового виду з іншої географічної території. Безумовно, еволюційні події там відбувались і один вид справді еволюціонував, мабуть поступово, з іншого. Але щоб побачити еволюційний перехід, задокументований у скам’янілостях, слід копати десь в іншому місці — у цьому випадку по той бік гірського масиву.

Тоді ідею, яку відстоювали Елдредж і Ґулд, можна було скромно представити як порятунок Дарвіна та його наступників від того, що здавалося їм незручною складністю. По суті, саме так, принаймні частково, вона й була представлена — спочатку. Дарвіністи завжди переймались очевидною уривчастістю даних про скам’янілості й здавалися вимушеними звертатися до спеціального захисту від закидів щодо неідеальних доказів. Сам Дарвін писав:

Геологічні записи є надзвичайно недосконалими, і цей факт значною мірою пояснює, чому ми не знаходимо нескінченних різновидів, що з’єднують разом усі вимерлі та нині живі форми життя найдрібнішими поступовими кроками. Той, хто відкидає такі погляди на природу геологічних записів, справедливо відкине і всю мою теорію.

Елдредж і Ґулд могли б зробити це своїм головним посланням: «Не хвилюйтеся, пане Дарвіне, навіть якби дані про скам’янілості були досконалими, ви не могли б сподіватися побачити поступову прогресію, якби копали лише в одному місці, з тієї простої причини, що більшість еволюційних змін відбувалася десь в інших місцях!» Можна було б узагалі піти далі й сказати:

Пане Дарвіне, говорячи, що дані про скам’янілості недосконалі, ви їх недооцінювали. Вони не просто недосконалі — існують вагомі причини очікувати, що вони будуть особливо недосконалими в найцікавіших місцях, а саме в тих, де відбувались еволюційні зміни. Причина цього почасти полягає в тому, що еволюція зазвичай відбувається не там, де ми знаходимо більшість скам’я­нілостей, а почасти в тому, що навіть якби нам пощастило копати в одному з тих невеличких віддалених місць, де відбувалися основні еволюційні зміни, ці еволюційні зміни (попри всю свою поступовість) займають такий короткий час, що нам знадобилися б надзвичайно багаті дані про скам’янілості, аби їх відстежити!

Але ж ні, замість цього вони вирішили (особливо в більш пізніх своїх статтях, за якими пильно стежили журналісти) подати свої ідеї як радикально протилежні дарвінівським і неодарвіністському синтезу. Вони зробили це, підкреслюючи «ґрадуалізм» дарвінівського бачення еволюції на противагу раптовому, рвучкому, спорадичному «пунктуалізму» їхнього власного. Вони, особливо Ґулд, навіть убачали аналогії між своїми поглядами і старими школами «катастрофізму» та «сальтаціонізму». Сальтаціонізм ми вже розглядали. Катастрофізм же являв собою спробу примирити у XVIII та ХІХ століттях певну форму креаціонізму з незручними фактами даних про скам’янілості. Катастрофісти вірили, що очевидна послідовність, яка простежується в даних про скам’янілості, насправді відображає низку окремих творінь, існування кожного з яких закінчилося катастрофічним масовим вимиранням. Останньою з таких катастроф був Усесвітній потоп.

Порівняння сучасного пунктуалізму, з одного боку, і катастрофізму чи сальтаціонізму, з іншого, мають виключно поетичну цінність. Вони, якщо мені дозволять вдатися до парадоксу, є глибоко поверховими. Вони здаються приголомшливими в художньому, літературному сенсі, але геть не допомагають серйозному розумінню, а можуть лише збити з пантелику й посприяти сучасним креаціоністам у їхній тривожно успішній боротьбі, спрямованій на підрив основ американської освіти та видання підручників. Річ у тім, що в найповнішому й найсерйознішому сенсі Елдредж і Ґулд є насправді такими самими ґрадуалістами, як Дарвін чи будь-хто з його послідовників. Вони лише воліли б стиснути всі поступові зміни в короткі спалахи, а не дозволити їм розтягнутися в часі. Крім того, вони наголошують на тому, що більшість поступових змін відбуваються в географічних районах, що лежать далеко від місць, де з землі видобувають найбільше скам’янілостей.

Отже, пунктуалісти заперечують насправді не ґрадуалізм Дарвіна: ґрадуалізм означає, що кожне нове покоління є лише трохи відмінним від попереднього. Щоб заперечувати це, треба бути сальтаціоністом, а Елдредж і Ґулд сальтаціоністами не є. Радше вони та інші пунктуалісти виступають проти примарної віри Дарвіна в незмінність темпів еволюції. Вони виступають проти неї, бо вважають, що еволюція (усе ще безперечно ґрадуалістська еволюція) відбувається швидко під час відносно коротких спалахів активності (явищ видоутворення, що створюють своєрідну атмосферу кризи, в якій порушується нібито нормальний спротив еволюційним змінам) і дуже повільно (або й узагалі не відбувається) під час довгих проміжних періодів стазису. Коли ми говоримо «відносно коротких», то маємо на увазі, звісно, коротких відносно геологічної часової шкали загалом. Навіть тривалість еволюційних ривків пунктуалістів, хоча вони й можуть бути моментальними за геологічними мірками, обчислюється в десятках чи навіть сотнях тисяч років.

Світло на цю ідею проливає думка відомого американського еволюціоніста Джорджа Ледьярда Стеббінса. Він не надто переймається рвучкою еволюцією, а всіляко намагається підкреслити швидкість, з якою можуть відбуватись еволюційні зміни, якщо дивитися на них крізь призму часової шкали відомого нам геологічного часу. Він уявляє якийсь вид тварин розміром приблизно з мишу. Далі припускає, що природний відбір починає сприяти збільшенню розмірів тіла цієї тварини, але зовсім трохи. Можливо, більші самці отримують невеличку перевагу в конкуренції за самиць. У будь-який момент часу самці середнього розміру є дещо менш успішними, ніж ті, що хоч трішки більші за середньостатистичних. Стеббінс позначає математичну перевагу, яку мають більші особини в його гіпотетичному прикладі, точною цифрою. Він задає їй настільки крихітне значення, що її просто неможливо виміряти людям-спостерігачам. А швидкість еволюційної зміни, яку вона несе, є, відповідно, настільки низькою, що її ніяк не помітити впродовж людського життя. Учений, який вивчає еволюцію на основі таких даних, сказав би, що ці тварини взагалі не еволюціонують. Тим не менш вони еволюціонують, дуже повільно, зі швидкістю, заданою математичним припущенням Стеббінса, і навіть із цією низькою швидкістю вони здатні врешті-решт досягти розміру слона. Скільки б це зайняло часу? Очевидно, багато за людськими мірками, але людські мірки тут недоречні. Ми говоримо про геологічний час. Стеббінс розраховує, що з дуже низькою швидкістю еволюції, яку він припускає, тваринам знадобилося б приблизно 12 тисяч поколінь, аби еволюціонувати від середньої ваги 40 грамів (розміру миші) до середньої ваги понад 6 мільйонів грамів (розміру слона). Якщо