Джоан Роулінг - Кувала Зозуля, Джоан Роулінг

кайроса. І це значить,— і тут з якихось глибин власного розуму він видобув слова незвичайної чіткості,— момент істини. Осбливий момент. Дуже важливий.

Ой ні, подумала Робін, тільки не кажи, що у нас тут особливий момент.

— І знаєш, Рбін, коли у нас із Шарлоттою був такий момент? — спитав Страйк, дивлячись у повітря перед собою і мало не випускаючи з руки цигарку.— То коли вона зйшла до палати — я там давно лежав, а її два роки н’бачив — без попредження, і я її пбачив у дверях, і всі пбачили і розвернулися, а вона мовчки пішла д’мене і,— тут він спинився перевести подих і знову гикнув,— і пцілувала мене, і ми знову зійшлися. Мовчки. Бляха, так гарно. Найгарніша жінка на світі. Найкраща мить мго... бляха, мабуть цілого мого життя. Бляха. Бляха, Робін,— додав він,— вибач, що я лаюся. Вибач.

Робін однаково хотілося сміятися й плакати, хоча вона й не розуміла, чому їй так сумно.

— Тобі підпалити цигарку?

— Ти хроша людина, Робін, ти про це знаєш?

Біля повороту на Денмарк-стріт Страйк зупинився, ніби до місця прикипів, і повідомив, що Шарлотта не кохає Яго Росса; то все гра, гра, щоб дошкулити йому, Страйку, зробити боляче.

Під чорними дверима офісної будівлі він знову зупинився і підняв обидві руки, щоб Робін за ним не йшла.

— Йди додому, Рбін.

— Давай я допоможу тобі піднятися сходами.

— Ні. Ні. Я в нормі. І, може, блюватиму. А ще без ноги. І,— додав Страйк,— ти цього старого анекдоту не зрозуміла, га? Чи зрозуміла? Я, бляха, вже майже весь розказав. Розказати?

— Я не розумію, про що ти.

— Забудь, Рбін. Іди додому. Я блюватиму.

— Ти певен, що...

— Вибач, що я лаюся. Ти хроша людина, Рбін. Бувай.

Дійшовши до Чаринг-Кросс-роуд, Робін озирнулася. Страйк з жахливою незграбною старанністю дуже п’яної людини прямував до темного початку Денмарк-стріт, там, вочевидь, збираючись поблювати у темному провулку, а потім поплентатися нагору, до розкладачки й чайника.

6

Чіткої миті переходу від сну до пробудження Страйк не зафіксував.

Ось він лежав долілиць у примарному світі понівеченого металу, щебеню та криків, закривавлений, онімілий; а ось уже лежить на животі та спливає потом, притиснувшись лицем до розкладачки; в голові пульсує біль, у розтуленому роті сухо й гидко.

Сонячне світло, що лилося у незашторене вікно, палило йому сітківку навіть крізь заплющені повіки: все було болючо-червоне, над крихітними спалахами світла розтягнулася тонка чорна сітка капілярів.

Страйк був повністю одягнений, з незнятим протезом, і лежав на спальнику, ніби так і впав. У скроню почали стукати спогади, мов гострі друзки скла: як він переконував бармена, що ще одна пінта не завадить. Як Робін усміхалася до нього, сидячи навпроти. Невже він у тому стані ще й кебаб подужав з’їсти? Страйк також пригадав мить, коли боровся зі змійкою на штанях, намагаючись попісяти, але капітулював перед краєм сорочки, що застряг між зубчиками. Він помацав себе рукою — навіть від цього простого жесту закортіло стогнати й блювати — і з непевним полегшенням виявив, що змійка застібнута.

Повільно, мов чоловік, що тримає на плечах крихкий вантаж, Страйк так-сяк сів і мружачись оглянув яскраво освітлену кімнату, навіть не уявляючи, котра зараз година чи який день.

Двері між приймальнею і кабінетом були зачинені, з того боку наче було тихо. Мабуть, секретарка його покинула. А потім Страйк побачив на підлозі, просто біля дверей, білий прямокутник — мабуть, його проштовхнули у щілину. Страйк навкарачки несміло підповз до нього і взяв, уже розуміючи, що це записка від Робін.

Корморане...

(Він здогадався, що «містера Страйка» після того всього вже не буде).

Корморане, я прочитала всі пункти справи, які треба розслідувати, і подумала, що з першими двома (Аджимен і готель «Малмезон») упораюся. Якщо ти вважаєш, що мені краще повернутися до офісу, мобільний при мені.

Під дверима я поставила будильник і виставила його на другу годину дня, щоб ти встиг оговтатися перед зустріччю з К’ярою Портер і Бріоні Рад форд о п’ятій годині на Арлінгтон-плейс, 1.

На столі у приймальні є вода, парацетамол і алказельтцер.

Робін

Р. S. Будь ласка, не переймайся через минулий вечір. Нічого такого, чого варто було б соромитися, ти не сказав і не зробив.

Страйк хвилин п’ять непорушно сидів на своїй розкладачці, тримаючи в руках записку і думаючи, чи не поблювати, хоча сонячне тепло на спині все одно було приємне.

Після чотирьох пігулок парацетамолу та склянки алказельтцеру питання з блюванням майже вирішилося; за п’ятнадцять хвилин Страйк уже хилився над унітазом; результати були огидні для нюху й для слуху, але глибока вдячність до Робін за її відсутність його підтримала. Повернувшись до офісу, Страйк випив ще дві пляшки води і вимкнув будильник, від дзвону якого у нього в черепі закалатало. Трохи повагавшись, він дістав з мішка чистий одяг, гель для душу, дезодорант, лезо, гель для гоління й рушник, з дна однієї з коробок на сходах видобув пару плавок, а з іншої — пару сірих металевих милиць; потім покульгав униз металевими сходами зі спортивною сумкою на плечі та з милицями у руках.

Дорогою на Малет-стріт Страйк купив собі велику плитку молочного шоколаду. Берні Колман, знайомий з армійських медиків, колись пояснював, що більшість неприємних симптомів, пов’язаних з похміллям, викликані зневодненням і зниженням цукру в крові — неминучим результатом сильного блювання. Страйк на ходу жував шоколадку, тримаючи милиці під пахвою, і кожен крок відлунював у нього в голові, яку ніби стягнуло металевими дротами.

Проте веселий бог сп’яніння і досі не полишив його. Приємно відокремлений від реальності й решти людських створінь, Страйк спустився до університетського басейну з безкінечно упевненим виглядом, і його звично ніхто не спинив — навіть єдиний сусіда по роздягальні, який, помітивши, що Страйк знімає протез, увічливо відвернув очі. Штучна нога разом з учорашнім одягом потрапила до шафки, а Страйк на милицях пішов у душ; живіт колихався над поясом плавок.

Намилюючись, він відчув, що шоколад і парацетамол нарешті починають притишувати біль і нудоту. Сьогодні він уперше пішов власне до басейну. Там було ще двоє студентів, які в окулярах для плавання зайняли перші доріжки і нічим, крім своїх звитяг, не цікавилися. Страйк дійшов до краю басейну, акуратно склав милиці біля східців і зіслизнув на повільну доріжку.

Таким нетренованим він не був ще ніколи у житті. Він плив незграбно,