Майкл Крайтон - Загублений світ

— Схоже, мені не дуже щастить у цих експедиціях, чи не так?

— Еге ж, — сказала Сара. — Просто розслабся, Іяне. — Торн тримав ліхтарик, поки вона розрізала штанину Малкольма. На правій нозі в нього був глибокий поріз, він втратив багато крові.— У нас є аптечка? — сказала вона.

— Думаю, одна є зовні, де ми зберігаємо мотоцикл. — сказав Торн.

— Принесіть її.

Торн вийшов за аптечкою. Малкольм і Гардінг залишилися самі в трейлері. Вона освітлювала рану ліхтариком, уважно дивлячись на неї.

— Наскільки там все погано? — спитав Малкольм.

— Могло бути гірше, — швидко промовила вона. — Виживеш. — Насправді рана була глибокою, майже до самої кістки. Якимось дивом артерія залишилася неушкодженою, йому пощастило. Але рана була брудна — у червоному місиві з розірваних м’язів було видно мастило та шматочки листя. Її потрібно почистити, але спочатку треба було дочекатися, поки почне діяти морфій.

— Capo, — сказав Малкольм, — я завдячую тобі своїм життям.

— Дурниці, Іяне.

— Ні, ні, справді.

— Іяне, — мовила вона, глянувши на нього. — Ти такий щирий, що аж на себе не схожий.

— Це минеться, — відказав він і злегка усміхнувся. Вона розуміла, що він ще має відчувати біль. Торн повернувся з аптечкою, і вона наповнила шприц, вистукала звідти бульбашки, і зробила Малкольмові укол в плече.

Він гмикнув.

— Ого. Скільки ти мені вколола?

— Багато.

— Чому?

— Бо мені потрібно почистити рану, Іяне. І тобі не дуже сподобається, коли я це робитиму.

Малкольм зітхнув. Він повернувся до Торна.

— Завжди якась халепа, хіба ні? Ну давай, Capo, роби свою чорну справу.

Крізь нічні окуляри Левін спостерігав, як наближаються раптори. Вони рухалися розсіяною групою, характерно підстрибуючи. Він сподівався побачити будь-яку організацію у зграї, якусь структуру, ознаки домінування. Велоцираптори були розумними тваринами і тому було б логічно побачити в них якийсь ієрархічний лад, що мав би проявитися у їхньому розташуванні у просторі. Але нічого не було видно. Вони були наче зграя мародерів — безформна група, члени якої сичали і кидалися один на одного.

Едді та діти присіли поруч з Левіном. Едді обійняв дітлахів, заспокоюючи. Особливо панікував хлопчик. Дівчинка, схоже, була спокійнішою.

Левін не розумів, чому вони так бояться. На цій висоті вони були у повній безпеці. Він спостерігав за наближенням зграї з безпристрасністю науковця, намагаючись розгледіти якийсь алгоритм у швидких рухах динозаврів.

Не було жодних сумнівів у тому, що вони йшли звіриною стежкою. Їхній шлях був точнісінько таким, як у паразаврів вдень: від річки, потім через невеликий підйом і в обхід задньої частини схованки. Раптори не звертали жодної уваги на вишку. Здавалося, вони в основному взаємодіяли один з одним.

Тварини обійшли навколо вишки і збиралися йти далі, коли найближчий раптор зупинився. Він відстав від решти зграї і принюхувався до повітря. Потім нахилився і почав тицяти свій писок у траву біля підніжжя вишки.

«Що він робить?» — здивувався Левін.

Раптор загарчав. Він продовжував порпатися в траві. А потім устав, тримаючи щось у пазурах. Левін примружився, намагаючись розгледіти, що це.

Це був шматок обгортки від цукерки.

Раптор підняв голову і подивився на вишку. Його очі світилися. Він глянув просто на Левіна і загарчав.

Малкольм

— З тобою все добре? — спитав Торн.

— Що далі, то краще, — відповів Малкольм і зітхнув. Його тіло розслабилося. — Знаєте, недарма люди люблять морфій, — сказав він.

Сара Гардінг надягла на ногу Малкольма надувну пластикову шину.

— Скільки ще часу до прильоту гвинтокрила? — спитала вона.

Торн глянув на годинник.

— Менше п'яти годин. Завтра на світанку.

— Точно?

— Так, звичайно.

Гардінг кивнула.

— Добре. З ним все буде добре.

— Я в порядку, — відповів Малкольм мрійливим голосом. — Мені лише сумно, що експеримент скінчився. І це був хороший експеримент. Такий елегантний, такий унікальний. Дарвінові таке й не снилося.

Гардінг повернулася до Торна і сказала:

— Зараз я буду чистити рану. Потримайте його ногу. — А потім голосніше промовила: — То що там не снилося Дарвінові, Іяне?

— Це життя є складною системою, — почав він. — І все їй підпорядковується. Ландшафти відбору. Адаптивні стіни. Булеві сітки. Самоорганізована поведінка. Бідна людина. Ой! Що ви там робите?

— Розповідай далі,— мовила Сара, схилившись над раною, — Дарвін не мав уявлення…

— Що життя таке неймовірно складне, — сказав Малкольм. — Ніхто цього не розуміє. Я маю на увазі, що одна запліднена яйцеклітина має сотні тисяч генів, які діють скоординовано, вмикаючись і вимикаючись у певні моменти, щоб перетворити цю клітину на повноцінну живу істоту. Ця клітина починає ділитися, але інші наступні клітини вже зовсім не такі. Вони спеціалізуються. Одні стають нервами, інші — кінцівками. Кожен набір клітин починає діяти за власною програмою, розвиваючись і взаємодіючи. Зрештою виникають двісті п’ятдесят типів різних клітин, всі діють разом, розвиваючись точно у потрібний час. Просто коли організм потребує кровоносної системи, серце починає перекачувати кров. Коли потрібні гормони, надниркові залози починають їх виробляти. Тиждень за тижнем цей складний розвиток відбувається ідеально. Це неймовірно. Жодна людська діяльність не наближається до такого ритму. Я хочу сказати, ви коли-небудь будували будинок? Будинок найбільш простий для порівняння. Але навіть при цьому робітники примудряються неправильно збудувати сходи, поставити раковину на кухні зворотним боком, а покрівельник ніколи не з’являється вчасно. Все йде не так. А муха, яка сідає на обід будівельника — ідеальна. Ой! Легше там.

— Вибач, — сказала Сара, продовжуючи чистити рану.

— Але головне полягає в тому, — продовжував Малкольм, — що увесь цей складний процес розвитку клітини ми можемо лише описати, вже не кажучи про те, щоб зрозуміти його. Ви усвідомлюєте межі нашого розуміння? Математично ми можемо описати дві речі, що взаємодіють між собою, як дві планети в космосі. Три речі, що взаємодіють між собою — три планети в космосі — ну, це вже стає проблемою. Чотири або п’ять взаємопов’язаних об’єктів — і ми вже не можемо цього зробити. А всередині клітини між собою взаємодіють сотні тисяч окремих генів. Вам доводиться опустити руки. Це настільки складно, що просто дивуєшся — як життя взагалі існує? Деякі люди думають, що відповідь в тому, що живі форми самоорганізуються. Життя створює свій власний порядок, так само як свій власний порядок утворюється при кристалізації. Дехто вважає, що життя кристалізується в буття і таким чином виникає уся ця складність. Тому що, якщо ви не знаєте фізичної хімії, ви можете подивитися на кристал і запитати те саме. Побачити ці поперечини, досконалі геометричні грані і запитати: що керує цим процесом? Як кристал зрештою