Майкл Крайтон - Загублений світ

п’ятиста футах — долина. Вона відчувала, як гойдається трейлер. Через плече була перекинута мотузка. Вона неквапливо просунулася вперед, опустила ногу і стала на коробку передач. Вона намацала трос, схопилася за нього і повисла.

Торн знаходився у трейлері і розмовляв з нею.

— Ми ніколи не піднімемо Малкольма без мотузки, — сказав він. — Ти зможеш вилізти нагору і прив’язати її?

Спалахнула блискавка. Вона глянула на нижню частину трейлера, що виблискувала від дощу, а подекуди й від мастила. Потім знову запала темрява.

— Capo, ти зможеш це зробити?

— Так, — відповіла вона. Простягла руку і почала підніматися.

В цей час у схованці Келлі не замовкала:

— Де вона? Що відбувається? З нею все добре?

Левін подивився крізь свої окуляри:

— Вона видирається нагору, — сказав він.

Арбі відсторонено прислухався до їхніх голосів. Він відвернувся, втупившись у річку на темній рівнині і з нетерпінням чекав наступного спалаху блискавки. Чекав, щоб побачити, чи не примарилося йому те, що він бачив раніше.

Сара не знала як, але, плавно пересуваючись, вона дісталася до верхівки скелі і вилізла на неї. Зайвого часу не було: вона розмотала мотузку і поповзла під другий трейлер, перекинула мотузку через металевий кронштейн і швидко зав’язала вузол. Потім повернулася до краю урвища і кинула мотузку вниз.

— Доку! — крикнула вона.

Стоячи біля дверей трейлера, Торн обв’язав мотузку навколо Малкольма. Той застогнав.

— Ходімо, — мовив Торн.

Він обійняв Малкольма і поліз разом із ним назовні, доки не опинився на коробці передач.

— Господи, — видихнув Малкольм, глянувши вгору. Але Сара вже тягнула його, мотузка напнулася.

— Просто користуйся руками, — сказав Торн. Малкольм почав підніматися; за кілька хвилин він вже був у десяти футах над Торном. Сара була на скелі, але Торн не міг її бачити; Іян затуляв йому весь огляд. Торн почав підніматися; його ноги відчайдушно шукали точку опори. Він подумав: «Я мав би зробити ходову неслизькою. Але хто робить неслизькою ходову автомобіля?». В голові у нього крутилося зображення перемички-гармошки, що розривалася… повільно розривалася… розмотуючись дедалі ширше…

Він видирався вгору. Рука за рукою. Нога за ногою.

Спалахнула блискавка і він побачив, що вони вже близько до вершини.

Він піднявся вгору. Сара стояла на краю обриву, тягнучись до Малкольма. Малкольм ліз, підтягуючись на руках, його ноги хиталися в повітрі. Але він все одно рухався. Ще кілька футів… Сара схопила Малкольма за комір сорочки і різким рухом витягла його нагору. Малкольм перекинувся і зник з поля зору.

Торн продовжував лізти вгору. Його ноги ковзали, руки боліли. Він піднявся. Сара потягнулася до нього.

— Давайте, Доку, — сказала вона.

І простягнула руку, розчепіривши пальці.

З металевим дзвоном на перемичці розірвалася сітка, і трейлер впав на десять футів; кільце розширилося.

Торн поліз швидше, дивлячись на Сару.

Вона все ще тримала руку:

— Ви можете це зробити, Доку…

Він ліз, заплющивши очі, просто ліз, тримаючись за мотузку, міцно стискаючи її. Його руки боліли, плечі боліли, і мотузка, здавалося, стала меншою в його руках. Він намотав її навколо кулака, намагаючись утримати. Але в останній момент почав ковзати, а потім раптово відчув пекучий біль у голові.

— Вибачте, — сказала Сара і потягнула його за волосся. Біль був сильним, але він не звертав уваги, бо тепер був поруч із перемичкою і бачив, як розривається тканина, перетворюючи її на корсет. Трейлер впав нижче, але вона все одно тягнула його вгору; вона була дуже сильна. А потім його пальці торкнулися мокрої трави і він впав на землю. Нарешті у безпеці.

Внизу почувся цілий каскад металевих звуків — дзень! Дзень! Дзень! — коли металевий стрижень розмотувався все більше й більше і зрештою, з останнім стогоном, перемичка таки обірвалася і трейлер полетів униз, стаючи дедалі менше, доки не розбився об скелі внизу. Згори, у світлі блискавки, він здавався схожим на зім’ятий паперовий мішок.

Торн повернувся і глянув на Сару.

— Дякую, — сказав він.

Сара важко опустилася поруч із ним на землю. З її забинтованої голови крапала кров. Вона розтиснула пальці і на траву вологою грудкою впала жменя його сивих волосин.

— Жахлива ніч, — відповіла вона.

Схованка на висоті

Спостерігаючи крізь окуляри нічного бачення, Левін мовив:

— Вони це зробили!

— Всі? — спитала Келлі.

— Так! Вони це зробили!

Келлі почала радісно підстрибувати.

Арбі повернувся і вихопив у Левіна з рук окуляри.

— Агов, — сказав Левін, — хвилиночку…

— Вони мені потрібні,— відповів Арбі. Він повернувся назад і подивився на темну рівнину. Спочатку він нічого не міг розрізнити — лише зелені плями. Його пальці знайшли ручку фокусування, він швидко все налаштував і зображення стало нормальним.

— Що там в біса таке важливе? — сердито буркнув Левін. — Це дороге обладнання…

І тут вони всі почули гарчання. Воно поступово наближалося.

У світлих відтінках зеленого Арбі добре бачив рапторів. Їх було дванадцять, вони йшли по траві розсіяною групою, прямуючи до схованки. Одна тварина була в кількох ярдах попереду — схоже, це був лідер. Але розрізнити якусь організацію у зграї було важко. Усі раптори гарчали і злизували кров зі своїх писків, витираючи їх передніми лапами — цей жест був навдивовижу розумний, майже людський. В окулярах нічного бачення їхні очі світилися яскраво-зеленим кольором.

Здавалося, що вони не помічають схованку. Вони ніколи не дивилися на неї. Але явно рухалися в цьому напрямку.

Раптом в Арбі різко висмикнули з рук окуляри.

— Вибач, — мовив Левін, — але мені здається, що я краще з ними впораюся.

— Якби не я, ви б про це й не дізналися, — ображено сказав Арбі.

— Помовч, — цитьнув Левін. Він підніс окуляри до очей і зітхнув, глянувши на те, що перед ним відкрилося. Дванадцять тварин, близько двадцяти ярдів. Едді тихо спитав:

— Вони нас бачать?

— Ні. Ми з підвітряного боку від них, тож вони нас не занюхають. Я думаю, вони йдуть звіриною стежкою, що проходить повз вишку. Якщо ми мовчатимемо, то вони пройдуть повз нас.

В Едді затріскотіла рація. Він швидко вимкнув її.

Всі втупилися поглядами у рівнину. Ніч була тихою й спокійною. Дощ припинився і крізь поріділі хмари визирнув місяць.

У слабкому світлі вони побачили, як наближаються тварини, що виділялися темними плямами на фоні сріблястої трави.

— Вони можуть сюди видертися? — прошепотів Едді.

— Я не бачу як, — сказав Левін. — Ми майже у двадцяти футах над землею. Я думаю, що все з нами буде добре.

— Але ж ти казав, що вони вміють лазити по деревах.

— Тс-с. Це не дерево. А тепер всім тихо.

Малкольм скривився від