Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

звисають ріденькі пасма вицвілого волосся, лискуча темна шкіра вкрита чорно-червоними плямами.

— Я — брама! Я — ключ! — скрегоче старий (Ебру знає — він старий тілом, але йому заледве виповнилося тридцять). — Усе, що тобі потрібно, — віддати свою руку. Віддай свою руку!

Прозорі очі палають божевільним вогнем. Старий — його звуть Яхцзи — вже шість років є рунним різьбярем скинії. За цей час він вирізав одну свою руну та розплутав лінії ще двох. Ці дві було знайдено в долині мисливцями скинії — вісім та п’ять років тому. Саме вони (а не його особистий витвір) були головним подвигом віри різьбяра Яхцзи.

— Кожен із нас, немов шийка глека, — він пробіг з краю до краю келії, скочив на лежак, заковзав долонями по стіні, — здатен пропустити крізь себе струмінь не більший, ніж він сам. Одні — се шийка завтовшки з мізинець, інші — ширша за кулак… але колись долиною ходила та, порівняно з якою всі ми — як жалюгідні краплі поряд із могутньою, повноводною річкою. Еґріташ, велика різьбярка, що прийшла в долину ще до появи перших скиній, та, хто за роки до нас віддала свої руки волі Давніх… І досі ми знаходимо залишені нею руни, левова частка яких лежить поза межами нашого сприйняття. Їхні лінії сплутані, проведені так, щоб приспати, приховати закладені в них сили. Велике досягнення — викарбувати нову руну, але сягання стократ величніше — розгадати руну Еґріташ! Дивись, дівчинко! Добре дивись — і віддай свою руку!

Ебру втомлено прикрила повіки. Шаленець метушився келією, його вигуки втрачали сенс, збиралися, наче ковдра з клаптів, з уривчастих спогадів, багато яких суперечили один одному. На витесаний з каменю стіл крізь отвори в стелі падало рудувате сонячне світло — день хилився до вечора.

На столі було розкладено з десяток кістяних пластин — полірованих, білих. На деяких із них різець провів кілька невпевнених ліній, але здебільшого вони лишалися чистими. А в центрі лежала пластинка, зовсім інша на вигляд — пожовкла, вкрита дрібними розколинками. Химерно переплетені лінії, зроблені з навмисною недбалістю, утворювали візерунок простий — і водночас сповнений потаємного значення.

— Навіщо скиніям руни? — урвала Ебру безтямне бурмотіння різьбяра.

Яхцзи не звернув на її слова уваги, але вона повторила своє запитання голосніше. Різьбяр завмер, наче на нього вивернули відро холодної води. Погляд його осклянів, поповз келією і, нарешті, зупинився на дівчинці.

— Руни — се голоси Давніх, — прошепотів він святобливо. — Єдино істинне священне писання.

— Навіщо потрібне писання, позбавлене сенсу та значення?

— Сенсу — так. Сенсу, але не значення. Руни — се міст між нами й Давніми. Дорога між зірок, засіб миттєво перетнути космос і вийти за його межі. Обминути час та простір, що для людей пов’язані нероздільно! Нарешті сягнути вічно недосяжного горизонту. Сягнути — й опинитися за ним!

— Немає ніяких мостів, — вперто мотнула головою Ебру. — А ти збожеволів.

Яхцзи вибухнув своїм бридким деренчливим реготом:

— Я збожеволів? Я — збожеволів?! Я збожеволів!!! — раптово урвавши виск, він засопів. — Так, то божа воля веде мене, як і всякого в долині Іхлари! Се божа воля, якій здатні ся підкорити лише ті, хто мешкає у двох світах! Інші опираються їй, аскезою відгороджують себе від вітрів потойбіччя, заливають у вуха віск, щоб не чути пісень Давніх, зашивають роти грубою ниткою, аби лише не стати провідником!

— Навіщо ж їм тоді руни?

— Навіщо їм руни? — юродствуючи повторив Яхцзи. Він пританцьовував на місці від збудження, крутився на місці, розмахував руками. — Ні, не їм, не їм! Вони просто бовдури, які не второпали істинного призначення долини. Вони впадуть — рано чи пізно! Не можна затулити вуха й не слухати Пісні — бо вона відчувається не слухом. Не можна гомоном власних думок затьмарити те, що всотується не з думками, але з почуттям — глибиннішим, ніж найперше усвідомлення, що його отримала людина в мить сотворіння! Спочатку було Слово — але Давні тому й були названі Давніми, що вони були до Слова! До моменту сотворіння, до того, як з’явилися причина й наслідок, час і простір! До Логосу вся безкінечність всесвіту існувала в єдиній найкоротшій миті та в одній безкінечно малій часточці простору. Незбагненно велике у незбагненно малому — ось що таке є Давні. Світ Логосу чужий для них, бо заперечує все, чим вони є!

— Аджена казала інакше…

— Аджена ніколи не всотувала пісні! Все, що вона знає, — се відголоски рун та перекручені уривки, які сягають її слуху крізь запону аскези та послуху. Вона зухвало пояснює те, чого сама не здатна розуміти!

— Так само як і ти, різьбяр.

Яхцзи знову розреготався. Цей гарячковий, хворий регіт зігнув його навпіл.

— Так… Так, так, так! Твоя правда, дівчинко! Що б то була за дивина — Словом пізнати те, що заперечує Слово!

— Руни, — вперто торочила своє Ебру. — Якщо вони не є Слово, то що вони? Навіщо вони тут? Нащо вони вам?

Яхцзи раптом заспокоївся, нестримний регіт враз змінився цілковитою апатією.

— На перші два запитання відповісти здатна хіба що Еґріташ — якщо вона взагалі ще здатна давати відповіді. На останнє… О, на останнє краще за мене відповість Аджена. Руни — се визначення, а визначення — се влада. Скинії долини… сперечаються за владу.

— Що за влада? В чому влада рун?

— Аби се збагнути, ти маєш знати, як влаштовані скинії. Ченці, анахорети, мисливці, різьбярі, окличники, пресвітери… Кожна скинія — ретельно налаштований механізм, що балансує між двома світами. І руни — то головна деталь того балансу. Те, без чого жодна скинія не існуватиме.

— Се не є відповідь. Ти лише граєш синтагмами, замикаючи їх на себе.

Ебру розплющила очі й взяла одну з чистих пластин. Покрутила в пальцях різець, наче дослухаючись до відчуття доторку.

— Ваша влада — це ілюзія. Давні, яким ви вклоняєтеся тут, у долині, — їх не існує.

— Е-е… і хто з нас божевільний? — байдуже спитав Яхцзи, втупившись у стіну. — Я бачив їх безліч разів. Притомний, у світанкову годину, а також мандруючи світами своїх снів. У тисячах існувань, що сплітаються в руні, коли вона народжується під моїм різцем. Значення руни — в злитті двох світів, втіленому акті творіння. В каналі, надійнішому за людину…

— Давніх, яким ви вклоняєтеся, — не існує, — вперто повторила Ебру.

Рука з різцем здригнулася і стрімким точним рухом провела на пластинці декілька тонких ліній. На перший погляд, вони повторювали ті, що були на старій пластинці — але тільки на перший. Їхня відмінність була глибокою та