Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

Яхцзи завмер. Він ще не побачив роботи Ебру, але вже відчув, як змінилася келія. Дівчинка відклала різець і повільно підняла пластинку зображенням від себе. Різьбяр відсахнувся, затуляючи обличчя руками, наче в нього било сліпуче сяйво.

— Так… легко… — сичить він, згинаючись. — Така… с-сила… Еґріташ… сяйво… струм…

— Ви наче діти, — промовляє Ебру спокійним, рівним голосом, — які граються з тліючими вуглинками, обпікаючи пальці та ризикуючи підпалити все навколо. Але невдовзі се припиниться.

З її носа та вух тонкими багряними цівками тече кров.

V. Тольґа

— Полиште ліхтарі тут, — шепіт заледве чутний в гомоні вітру.

Тривожне виття лунає долиною — це чудовиська блукають у пекельній темряві, що їх водять за собою примари інших світів.

Троє ставлять ліхтарі на землю — так, щоб з одного боку їхнє світло було надійно приховане пагорбами та валунами. Тольґа оглядає своїх товаришів. Мисливці неквапливо перевіряють зброю, поправляють наручники та череси, перетягують ремінці сандалій. Атмаджа знімає з перев’язі за спиною бронзовий молот на довгому ратищі, декілька разів перехоплює, щоб руки звикли до ваги знаряддя. Дамла готує батіг, вкритий загостреними сталевими лусками. В її вправних руках він шматує, дере й душить — тіло змії, жало скорпіона. Тольґа дістає з піхов килич, приторочує руків’я ремінцем до зап’ястка.

Вітер доносить уривки розмови. Слабкий вогник багаття ледь проглядає з-поміж фігур, які збилися в щільну купу навколо нього. Вони полохаються й підкидають у вогонь хмиз щоразу, як чують лемент чудовиськ, що бродять долиною.

— Що нам до цих неборак? — питає Атмаджа. — Вони ж лише побрідники. Звичайна наволоч.

— Не звичайна, — заперечує Тольґа. — Відтоді як Еґріташ зникла, долина чекає на нового різьбяра. Не такого як ті, хто наразі роблять копії копій, намагаючись розплутати її лінії, — під їхніми руками народжуються лише підробки.

— Аджена гадає, що новий різьбяр — серед отих? — Дамла поглядом вказує на паломників.

— Пресвітерія не знає цього, — всміхається Тольґа. — Лише припускає. Вона спостерігає анахоретів та шаленців, і за змінами в їхньому стані передбачає, що новий різьбяр прибуде вже незабаром.

— Як? — Дамла здійняла брови.

— Ти запитуєш у мисливця про пресвітерію, — зауважив Тольґа розважливо. — Я не знаю.

— Гаразд, — змахує кошлатою бородою Атмаджа. — Навіщо вбивати нову Еґріташ, коли можна взяти її бранкою?

— Тому що стара Еґріташ назавжди змінила долину. Зміни, що принесе нова, будуть не менш значущими, — пояснив Тольґа. І, на мить замислившись, додав: — Аджена вважає, що це буде кінцем для нас.

— Убити різьбяра, щоб врятувати долину? — пирхнула Дамла. — А його взагалі можна вбити?

— Усі смертні, — кинув Атмаджа, спираючись на молот. — Ба навіть Давні.

Нечутно ступаючи, вони пірнули у темряву. А за тридцять ударів серця наблизилися до паломників на відстань удару.

Дамла батогом обвила шию першого, рвонула на себе, висмикнувши його зі світла. Передсмертний хрип пролунав за мить пізніше, але паломники навряд чи його почули. Тольґа згином ліктя затиснув шию іншому, потягнув, незважаючи на відчайдушне борсання. Вільною рукою вихопив ніж, встромивши поміж ребер, і розпанахав впалі груди, наче різник на базарі, ламаючи кістки та шматуючи нутро. На голову третього паломника впав молот Атмаджи, розтрощивши череп на дрібні гарячі скалки. Одна з жінок заверещала, але її вереск тієї ж миті урвався — жало батога невловимо швидким рухом розірвало горлянку, і той крик захлинувся у кривавому шумовинні, що струменіло з жахливої рани.

Збуджені запахом крові, зарепетували в пітьмі чудовиська, квапливо, але обережно підступаючи до джерела цього п’янкого аромату. Мисливці відступили назад у темряву, намагаючись якомога швидше відмежувати себе від безумства, що клубочилося над місцем стоянки. Забрьохані кров’ю, наче багном, вони зупинилися біля своїх ліхтарів, уже майже згаслих.

— Ти відчув? — спитала Дамла Тольґу. — Кляті жебраки… їхня кров… просочена.

Тольґа кивнув. Дамла не помилялася.

Поміж усіх ченців скинії шлях мисливця — найкоротший. Пісня поширюється долиною в безліч способів. Дехто відчуває її в обрисах, що удосвіта постають на небокраї; дехто — в довгих, тривожних снах, що приходять уночі, інші — слідкуючи за різцем, який лишає лінії на кістці та камені. Мисливці ж всотують пісню з кров’ю — бо їхні жертви зрослися з нею тілами, сповнилися нею. Пісня обертає людину на чудовисько, чия кров — безумство. Мисливець, що захищає скинію, б’ється з чудовиськами, вдихаючи випаровування їхньої крові, всотуючи її шкірою. Суворі практики анахоретів вчать перешкоджати її проникненню, але жодна з них неспроможна цілком його зупинити. І мисливці на чудовиськ самі стають чудовиськами — щоб наприкінці загинути від рук своїх побратимів.

Тож мисливці по самому лише запаху вміють упізнавати розчинену в крові Пісню. Так само, як зараз вони відчули густий, вібруючий аромат, що здіймався над трупами паломників.

VI. Аджена

— Не треба було мені зволікати, — пресвітерія окинула Ебру довгим злим поглядом. — Я мала наказати Тользі вбити вас обох, тільки-но ви ся явили на порозі моєї скинії.

Ебру мовчки дивилася на неї. Пресвітерія Аджена застигла на амвоні, біля царських воріт, велична та непохитна. Цупкий, оздоблений золотом, перлами та коштовним камінням фелон робив її схожою на висічену з туфу статую. Ебру стояла навпроти, під склепінням наосу, вдягнена у вкриту плямами та пилом туніку, брудна й боса. Обличчя було замурзане засохлою кров’ю, лівий кулак — міцно стиснений.

В арку храму потужним потоком вливався людський гомін, наче зарепетували всі ченці одразу, марно намагаючись перекричати один одного. Храм був порожній — якщо не брати до уваги жінки та дівчини… хоча якась метушня долинала з вівтарної частини, глухе мимрення та шурхіт сандалій.

— Сумнів — ворог віри, — відкарбувала пресвітерія.

Якийсь час вони безмовно поглядали одна на одну.

— У твоєму кулаку руна Еґріташ? Ти розшифрувала її? — нарешті спитала Аджана. — Не заперечуй, навіть я відчуваю її спів. Присягаюся, що анахорети — й ті в замурованих келіях зараз виють та качаються в корчах по долівці. У долині стало більше пісні. Набагато більше. І це зробила ти — за один неповний день. Те, на що інші різьбярі могли покласти все своє життя…

— Ні, — Ебру мотнула головою. — В рунах усе слід розплутувати, але розшифровувати в них нема чого.

— Се слова Яхцзи, — розсміялася Аджена. — Він також їх розплутував. Але ти… ти до смерті його перелякала. Чим, дозволь запитати?

Вона дивилася крізь Ебру, туди, де за худорлявою фігуркою темніла арка храмових воріт. Хай би якою сильною була руна в руці цього зухвалого дівчиська, хтось із мисливців має зберегти тяму, не піддатися Пісні. Хтось має… має прийти до храму, до своєї пресвітерії. Дамла? Чи Тольга?

— Ви завжди шукали значення рун у