Анна Мінаєва - Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва

Глава 22.2

Будинок герцога Хамарта де Лавінда. Пізніше того ж ранку.

 

Чоловік похитнувся, збив із підвіконня золоту статуетку.

— Погань!

Голова розколювалася, він пройшов до шафи та наповнив склянку свіжою водою. Випив її кількома ковтками і жбурнув склянку в стіну. Скло з дзвоном розлетілося, обсипалося уламками на підлогу.

Хамарт сердився. Але не на себе. На Лорейн Атрікс. Яка якимось дивом змогла втекти, вирватися. Випий він менше, може б і не пропустив її. Зміг зламати, підкорити. І тоді все було б набагато простіше.

Але герцог якщо і сердився, то все ще відчував перевагу. Вона все одно нікуди від нього не дінеться. Все буде так, як заплановано. Незабаром вона стане його за законом. І він виконає все задумане. А потім... Після, може, й варто збільшити свої сили. Нехай до Лорейна він і не відчував любові або симпатії, яка підживлює магію крові, але сильні емоції ця дівчина в нього викликала. А це можна було повернути на свою користь. Після перевірки.

Хамарт зупинився біля ліжка, де на килимі залишилася гірка сірого пилу. Праху, після знищення немертi.

— Мразь, — прошипів він, носком черевика ударяючи по сміттю. — Як тобі вдалося підкорити таку тварюку, Лорейн?!

Відповіді це питання в герцога не було. Але він уже знав, де та як його дістати. І здогадувався, хто завадив його планам.

— Цей некромант поки що не знає, з ким грає, — пирхнув чоловік, падаючи на ліжко.

Втома навалилася на нього та змусила закрити повіки. Та навіть у снах лорд де Лавінд бачив, як знищує своїх ворогів і досягає тих висот, про які мріяв уже кілька років.

 

Перша академія Імвалара. Прозвана в народі академією Червоної корони.

 

— Я чекаю відповіді! — ректор стукнув по столу кулаком, не маючи змоги стриматися. — Навіщо ти втрутився? Про це я тебе не просив!

— Ти багато про що мене не просив, — Ріхтан фон Логар пропалив друга злим поглядом. — І багато про що не говорив. Ти хоч знаєш, що він збирався з нею зробити? Я повинен був просто залишитися осторонь?

Діт Варанд видихнув і відкинувся на спинку крісла. З одного боку, він розумів, що Ріх вчинив правильно. Так би вчинив будь-хто на його місці. Але зараз… зараз надто ризиковано було висуватись.

— Весь план може піти тепер не так...

— Клав я на твій план! — тепер уже некромант не зміг стриматись. — Я гадки не маю, що ви задумали. І не прошу мені про це розповідати. Але спостерігати за тим, як якийсь виродок гвалтує невинну дівчину, я не збираюся. Хочеш мені щось сказати за це – говори!

— Не хочу, — архімайстер Варанд провів рукою по довгому волоссю. — Просто тепер усе може ускладнитися.

— Це мене не стосується, — обрубав другий принц Хелдона. — Ти збожеволів, якщо думаєш, що я міг залишитися осторонь.

— Справа не тільки в цьому, — ректор уважно подивився на друга. — Ти ж вирішив зняти з неї прокляття.

— Вирішив, бо воно вже не потрібне. Завдання, яке ти мені поставив, виконали без мене.

Діт Варанд відвернувся. Коли він просив Ріхтана про допомогу, то припускав, що де Лавінд діятиме витонченіше. Домагатися розташування Лорейн не такими методами. Ректор боявся, що леді Атрікс здасться під його натиском і сама погодиться на всі вимоги.

Але після того, що мало не зробив наступник імператора…

— Так, воно більше не потрібне, — погодився чоловік. — Сподіваюся, ти знайдеш, що сказати.

— Про це не хвилюйся, — нарешті лорд фон Логар опустився в крісло. Злість починала потроху відпускати. — Твоє прохання я виконав.

— Мабуть, ми з розрахунку, — погодився ректор першої академії Імвалара. — Далі ми впораємося.

— Ти знав, що немерть, яку вона створила за допомогою мого прокляття, виявилася підконтрольною? — Ріхтан пропалив друга пильним поглядом.

Коли некромант так дивився, лорд Варанд на мить забував, хто він і чого хоче. Просто говорив правду. Найчистішу.

— Так.

— Заздалегідь?

— Здогадувався.

— А це вже цікаво, — посміхнувся Ріхтан фон Логар. — А те, що тіньова крилатка прийшла їй на допомогу, знаєш?

На обличчі Діта Варанда промайнуло здивування. Він прикрив очі і прошепотів заклинання. Свідомість на мить змістилася у бік артефактів, розташованих у його лабораторіях, і не знайшло немерть.

— Бути не може, — видихнув він, розплющивши очі і подивившись на друга.

— Як виявилося, може, — задоволено усміхнувся Ріхтан фон Логар. — Ти ж розумієш, що тепер, незважаючи на твої прохання, я продовжу спостерігати за Лорейн Атрікс.

Діт Варанд розумів. Але поки що не міг вирішити — добре це чи погано.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно