Христина Лі Герман - Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман

    Не встигнувши схаменутися, я мало не підстрибнула, коли двері відчинилися і увійшов Леонард. Навіть не глянувши на мене, він узяв зі столу фонендоскоп і карти хворих, а коли обернувся, мовчки пішов назад до дверей.

    — Навіщо це? — запитала, зупинивши його.

    — Що саме? — він встав в півоберта і оглянув букет. — Квіти? Не знав, куди викинути.

    — Викинути? Тут сміттєвий бак? Тоді навіщо купував? — єхидно запитавши, затнулася, зустрівши занадто гострий погляд.

    — Своїй дівчині купував, Катерино. Але вона ненавидить публічні знаки уваги. Боїться визнати, що я її хлопець. Соромиться і втікає від власних почуттів, — він зробив крок вперед і примружився. — Тому довелося навіть букет запхнути в її шафку, щоб ніхто ненароком не помітив такий сором.

    Зупинившись майже впритул, Лео нахилився і завмер. Він бачив, що я занадто глибоко вдихнула. Надривно і хрипко. Бо ледь стримувалася, щоб самій не накинутися на нього.

    — Заспокоїлася? — запитав.

    — А це хіба я нервувала?

    — Так.

    — Ні.

    — Так! Визнай! Інакше, навіщо я давав би тобі час прийняти той факт, що ми разом?

    — А ми разом? — я підвела брови, а Леонард навис наді мною.

    — Разом, — суворо вимовив так, ніби не терпів заперечень.

    — Ні, — сказала чисто з упертості, розуміючи, що ще секунда і я просто вибухну від напруги.

    — Так!

    — Ні! — зло прошипівши, вловила наскільки важко він дихав.

    — Я хочу тебе!

    Подібна заява прямо в обличчя змусила перетворитися на оголений нерв. Пальці затремтіли, а тіло негайно відгукнулося на слова, вимовлені густим бархатистим тембром. Навіть голос Лео здавався хижим в такі моменти. Настільки, що приносив відчуття пастки.

    — Я дико хочу тебе. Прямо зараз. Тут. І твоя упертість тільки гірше розпалює азарт. Ти втікаєш, а я ловлю тебе. І з кожним разом, спрага тільки посилюється, мон шері. Не грайся...

    — А що тоді? — єхидно запитуючи, затнулася.

    Леонард занадто швидко обплів талію руками, а опустивши долоні нижче, стиснув мої сідниці в руках. З горла вирвався жаркий подих, який Лео вдихнув. Зовсім невагомо торкнувся губами до моїх і прошепотів несподіване:

    — Подобаються?

    — Що? — приголомшено запитала, розуміючи, що і не помітила, як вчепилася в його плечі.

    З якоїсь дикої причини, руки самі потягнулися обхопити міцну і широку спину, а очі втупилися в темні вири навпроти.

    — Квіти, мон шері, — відповівши, він повів рукою вгору, а зарившись долонею у волоссі, обхопив мою потилицю. — Якщо не любиш...

    — Люблю, — кивнула.

    З вуст вирвався тремтячий подих і вдарився в інший — не менш гарячий і густий. Його тепло я відчула, як спалах, коли Лео поглибив поцілунок. Він притиснув мене до шафки так сильно, що металева конструкція заскрипіла, заглушивши мій стогін. Гучний звук потонув в горлі так само в'язко і млосно, як вузол, який примушував тіло відчувати жаркий озноб від будь-якого, навіть найскромнішого дотику Лео.

    Ураган повернувся в думки, закрив собою реальність, знищив її, перетворив на тріски, розніс все, що залишилося навкруги. Тому я і схаменутися не встигла, як сама пролізла під легкі лямки формених штанів Лео. Провела руками по пружнім сідницях, відповідаючи на абсолютно скажений поцілунок. Настільки сильний, що приніс солодкий біль. Вуста, як ужалені, защеміли під натиском чоловічої ласки. Під солодким тиском того, з якою дикою пристрастю Лео накинувся на мене.

    І не відпустив би, але я зупинила його сама. Обхопивши обличчя Лео, зробила в'язкий вдих і глитнула вологий клубок. Я знала, що тремтіла, розуміла, що на мені залишився тільки боді і джинси, але подивившись в його очі, усвідомила, що Леонарда не зупинити.

    — Там... — я рвано зашепотіла, проте він повільно повів бігунок блискавки на моїх джинсах вниз.

    — Коридор, — ствердно кивнувши, Лео продовжив стягувати джинси нижче.

    Поки я чіплялася за його плечі, він нахабно тягнув лямки вниз і безсоромно пестив ротом все, до чого міг дотягнутися. Я тремтіла, звивалася і намагалася хоч якось встояти на ватних ногах.

    — Можуть же ... — я проковтнула слова, відчувши, як затремтіло від дикого збудження тіло.

    — Можуть, мон шері. Марі може увійти, або Кріс, і в цьому увесь кайф. Будь-хто може сюди прийти. У будь-який момент.

     Він злорадно посміхнувся і повів рукою нижче. Стягуючи штани уздовж сідниць, подивився на мене з таким скаженим блиском, що я відразу зрозуміла — він насолоджувався цим.

    Виглядом того, як я його хочу. Настільки, що навіть страх бути застуканою за такими речами, зникав під натиском збудження. Воно зводило з розуму, позбавляло волі і можливості мислити розсудливо. Я облизала губи і послала мізки до біса. Відправила все на хрін під впливом абсолютно дикого, можливо навіть первісного бажання, отримати насолоду прямо зараз.

    — Інтерне Кім-Гальяно! Терміновий пацієнт! Терміновий пацієнт в невідкладній допомозі! — голос Марі з динаміків прозвучав, як грім.

    Ми завмерли одночасно і переглянулися. Навіть не знаю, як зуміли прийти до тями так швидко. Лео за лічені секунди поправив одяг і встиг навіть мені допомогти.

    — Інтерне Шевченко! Терміновий пацієнт! У невідкладній допомозі!

    Я спохмурніла і поспіхом витягнула форму. Квіти випали з шафки прямо в руки, проте Леонард вправно їх упіймав. Він кинув букет на стіл і струсив мою сорочку.

    — Надівай! — скомандував, тримаючи її в руках. — Ну ж бо, мон шері! Час!

    Я скривилася і здула з лоба чубок, швидко вистрибуючи з джинсів. Помітивши, як Леонард ніби прибитий оглянув мене, вихопила сорочку і швидко наділа.

    — Я тільки-но кінчив. Спасибі, Катерино, — прокашлявшись, Леонард завмер.

    Він так і стояв, оглядаючи цілісний мереживний боді. Не відвів погляд, доки я із спринтерською швидкістю не натягнула формені штани і не випрямилася.