Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Під копитами

коней сухо зацокали камінці, посипались викресані підковами вогняні бризки.

Григорій прив'язав коней до знайомого з дитинства сухого берестка і пішов у хутір.

Ось і старе мелеховське обійстя, темне громаддя яблунь, колодязний журавель під Великим Возом... Задихаючись від хвилювання, Григорій спустився до Дону, обережно переліз через пліт астаховського базу, підійшов до непричиненого віконницями вікна. Він чув тільки часті удари серця та глухий шум крові в голові. Тихо постукав у перехрестя рами, так тихо, що сам майже не почув стукоту. Оксана мовчки підійшла до вікна, придивилась. Він побачив, як вона притулила до грудей руки, і почув невиразний стогін, що зірвався в неї з губ. Григорій знаком показав, щоб вона відчинила вікно, зняв гвинтівку. Оксана розчинила вікно.

— Тихше ! Здрастуй ! Не відчиняй дверей, я — через вікно,— пошепки сказав Григорій.

Він став на призьбу. Голі руки Оксани оповили його шию. Вони так дрижали й тіпались на його плечах, ці рідні руки, що дрижання їх передалось і Григорію.

— Ксанко ... зажди ... візьми гвинтівку,— запинаючись, ледве чутно шепотів він.

Придержуючи рукою шаблю, Григорій ступив через підвіконня, зачинив вікно.

Він хотів обняти Оксану, але вона важко опустилась перед ним на коліна, обняла' його ноги і, тулячись лицем до мокрої шинелі, вся затремтіла від стримуваних ридань. Григорій підвів її, посадив на лаву. Хилячись до нього, ховаючи лице в нього на грудях, Оксана мовчала, часто здригалась і стискала зубами вилогу шинелі, щоб заглушити ридання й не розбудити дітей.

Видно, і її, таку сильну, зломили страждання. Видно, не солодко жилось їй ці місяці... Григорій гладив її розсипане по спині волосся, гарячий і мокрий від поту лоб. Він дав їй наплакатись досхочу, потім спитав :

— Діти живі — здорові ?

— Так.

— Докійка ?

— І Докійка ... жива ... і. здорова ...

— Михайло вдома ? Та зажди ж ти ! Перестань, у мене сорочка вся мокра від твоїх сліз... Ксанко, люба моя, годі! Ніколи плакати, часу мало... Михайло вдома?

Оксана витерла лице, мокрими долонями стиснула щоки Григорія. Усміхаючись крізь сльози, не зводячи зі свого любого очей, тихо сказала :

— Я не буду... Я вже не плачу... Нема1 Михайла, другий місяць у Вешках, служить у якійсь частині. Піди ж глянь на дітей! Ой, і не ждали ми тебе й не сподівались!..

Мишко і Полюшка, розкинувшись, спали на ліжку. Григорій схилився над ними, постояв трохи і відійшов навшпиньках, мовчки сів коло Оксани.

_ же ти ? — гарячим шепотом спитала вона.— як прийшов? Де ж ти оце був? А якщо спіймають тебе?

_і_ я за тобою. Не бійся, не спіймають. Поїдеш ?

— Куди? , . ~

— Зі мною. Втік я з банди. Я у Фоміна був, чула ?

— Чула. А куди ж я з тобою ?

— На південь. На Кубань або десь далі. Проживемо, прохарчуємось якось, га? Ніякою роботою не погребую. Моїм рукам працювати треба, а не воювати. Вся душа в мене виболіла за ці місяці... Ну, про це потім.

— А діти ?

— Залишимо Докійці. Потім видно буде. Потім заберемо й їх. Ну ? їдеш ?

— Гриша ... Гришенько ...

— Не треба ! Без сліз. Годі вже ! Потім поплачемо з тобою, час буде... Збирайся, в мене коні ждуть у яру. Ну ? їдеш ?

— А як би ти думав ? — раптом голосно сказала Оксана і злякано притулила руку до губ, глянула на дітей.— Як бити думав ? — уже пошепки спитала вона.— Мед мені самій ? Поїду, Гришенько, рідненький мій ! Пішки піду, поповзу слідом за тобою, а сама більше не залишусь! Нема мені без тебе життя... Краще вбий, та не кидай знов!..

Вона з силою пригорнула до себе Григорія. Він цілував її і скоса позирав на вікно. Короткі літні ночі. Треба поспішати.

— Може приляжеш ? — спитала Оксана.

— Що ти ! — злякано гукнув він.— Скоро розвидниться, треба їхати. Одягайся і піди поклич Докійку. Договоримося з нею. Нам треба затемна добратись до Сухого яру. Там у лісі переднюємо, а вночі — далі. Верхи ти всидиш ?

— Господи, тут би хоч якнебудь, не тільки верхи ! Я все думаю — чи не сон мені оце сниться? Ти мені часто снишся ... і все по — інакшому...— Оксана квапливо причісувала волосся, тримаючи в зубах шпильки, і говорила невиразно, тихо. Вона швидко одяглась, ступила до дверей.

— Розбудити дітей ? Хоч подивишся на них. 4

— Ні, не треба,— рішуче сказав Григорій.

Він— дістав з шапки кисет і почав скручувати цигарку, але як тільки Оксана вийшла — він квапливо підійшов до ліжка й довго цілував дітей, а потім згадав Наталю І ще багато чого згадав з свого нелегкого життя, і заплакав.

Переступивши поріг, Докійка сказала:

— Ну, здрастуй, братику! Прибився додому ? Скільки не блукати тобі по степу...— і перейшла на голосіння.—

Діждались дітки батенька... При живому батькові стали сиротами ....

Григорій обняв її, суворо сказав:

— Тихше, дітей побудиш ! Ти це облиш, сестро! Я цю музику чув ! А сліз і горя у мене й свого вистачає... Тебе я не для цього покликав. Дітей візьмеш доглядати ?

— А ти куди подінешся ?

— Іду звідси й Оксану беру з собою. Візьмеш дітей до себе ? Влаштуюсь на роботу, тоді заберу їх.

— Ну, а як же ? Коли вже ви обоє йдете — візьму. Не на вулиці ж їм залишатись, і на чужих людей їх не покинеш ...

Григорій мовчки поцілував Докійку, сказав :

— Велике спасибі тобі, сестро ! Я знав, що не відмовиш.

Докійка мовчки сіла на скриню, спитала :

— Коли виходите ? Зараз ?

— Зараз.

— А хата ж як ? Хазяйство ?

Оксана нерішуче відповіла :

— Дивись сама. Пусти квартирантів — або роби як знаєш. Що залишиться з одежі, з речей — перенеси до себе...

— Що ж я скажу людям ? Спитають — куди поділась,— що я казатиму ? — спитала Докійка.

— Скажи, що нічого не знаєш, от і все.— Григорій обернувся до Оксани.— Ксанко, поспішай, збирайся. Багато не бери з собою. Візьми теплу кофту, дві — три спідниці, білизну яка є, харчів на перший час, от і все.

Ледве почало світати, коли, попрощавшися з Докійкою і перецілувавши дітей, що так і не прокинулись, Григорій і Оксана вийшли на ганок. Вони спустились до Дону, берегом дійшли до яру.

— Колись ми з тобою в Ягідне отак само йшли,— сказав Григорій.— Тільки клунок у тебе тоді був трохи більший, та самі ми були трохи молодші...

Охоплена радісним хвилюванням, Оксана збоку глянула на Григорія.

— А я все боюсь,— чи не сниться мені ? Дай руку твою, доторкнуся, а то не віриться.— Вона тихо засміялась, на ходу притулилась до плеча Григорія.

Він бачив її опухлі від сліз і сяючі щастям очі, бліді в досвітніх сутінках щоки.. Лагідно усміхаючись, подумав : "Зібралась і пішла, наче в гості... Ніщо їй не страшно, от молодець жінка !"

Наче відповідаючи наї його думки, Оксана сказала :

— Бачиш, яка я... свиснув, як собачаті, і побігла я за тобою. Це любов та журба за тобою, Гриша, мене так скрутили ... Тільки діток жалко, а про себе я І "ой" не скажу. Всюди піду за тобою, хоч на смерть !

Зачувши їхні кроки, тихо заіржали коні. Невблаганно швид-ко наближався світанок. Уже зарожевіла ледве помітно нз сході смужка неба. Над Доном піднявся од води туман.

Григорій одв'язав коней, допоміг Оксані сісти в сідло. Стремена були відпущені трохи довго для ніг Оксани. Досадуючи на свою непередбачливість, він підтягнув ремені, сів на другого коня.

— Тримай за мною, Ксанко ! Виберемось з яру — підем галопом. Тобі буде не так трусько. Поводів не відпускай. Коник, що під тобою, цього не полюбляє. Бережи коліна. Він іноді балується, дістає, щоб вкусити зубами за коліно. Ну, гайда !'

До Сухого яру було верст вісім. За короткий час вони проскакали ЦЮ відстань І, КОЛИ СХОДИЛО сонце, були вже КОЛО' лісу. На узліссі Григорій зліз з коня, допоміг злізти Оксані.

— Ну, як ? Важко з незвички їздити верхи ? — усміхаючись, спитав він.

Розчервоніла від скачки Оксана блиснула чорними очима.

— Добре ! Краще, ніж пішки. От тільки ноги ...— І вона ніяково усміхнулась.— Ти відвернись, Гриша, я гляну на ноги. Щось шкіра щемить... потерлась, мабуть.

— Це нічого, пройде,— заспокоїв Григорій.— Розімнись трошки, а то в тебе ніженьки чогось тремтять ...— І з лагідною насмішкою примружив очі: — Ех, ти, козачко !

Під самим байраком він вибрав невелику галявинку,'сказав :

— Тут і буде наш стан, розташовуйся, Ксанко !

Григорій розсідлав коней, стриножив їх, поклав під кущ

сідла і зброю. Рясна густа роса осіла на траві, і трава від роси здавалась сизою, а на косогорі, де ще ховались вранішні сутінки, вона відсвічувала тьмяною голубизною. В напіврозкритих чашечках квіток дрімали оранжові джмелі. Дзвеніли над степом жайворонки в хлібах, в запашному степовому різнотрав'ї дрібно вистукували перепелиці: "Спать пора! Спать пора І Спать пора !" Григорій притоптав коло дубового куща траву, приліг, поклавши голову на сідло. І гримуче, дрібне перепелине хававкання, і присипляючий спів жайворонків, і теплий вітер, що напливав зза Дону з непрохололих за ніч пісків,— все хилило на сон. Кому — кому, а Григорію, що не спав багато ночей підряд, пора було спати. Перепелиці умовили його, і він, переможений сном, заплющив очі. Оксана сиділа поруч, мовчала, задумливо обриваючи губами фіолетові пелюстки запашної ме-дуниці.

— Гриша, а ніхто нас тут не заскочить? — тихо спитала вона, торкнувшись стеблом квітки зарослої щоки Григорія.

Він насилу прокинувся від дрімотного; забуття, хрипко сказав:

— Нікого нема в степу. Тепер же глуха пора. Я засну, Ксанко, а ти постережи коней. Потім ти заснеш. Сон зморив мене... сплю ... Четверту добу ... Потім поговоримо ...

— Спи, ріднесенький, спи міцніше!

Оксана нахилилась до Григорія, одгорнула з лоба його нависле пасмо волосся, тихенько торкнулась губами щоки.

— Любий мій, Гришенько, скільки сивого волосся в тебе в голові...—сказала вона пошепки.—Старієшся, значить? Ти ж недавно парубком був...— І з журною напівусмішкою заглянула в лице Григорію.

Він спав1, трохи відкривши губи, рівно дихаючи. Чорні вії його, з припаленими сонцем кінчиками, ледь здригалися, ворушилась верхня губа, оголюючи щільно зімкнуті білі зуби. Оксана придивилась до нього уважніше й тільки тепер помітила, як змінився він за ці кілька місяців розлуки. Щось суворе, майже жорстоке було в глибоких поперечних зморшках між бровами її любого, в складках рота, в різко окреслених вилицях ... І вона вперше подумала, який, мабуть, страшний він бував в бою, на коні, з голою шаблею.