Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Ті, кого Дік любив, померли… Можна уявити собі, що відчував цієї миті юнак. У пориві нестримного гніву, охоплений жагою помсти, він накинувся на Герріса, вихопив у нього з-за пояса ніж і всадив йому в серце по самісіньке руків’я.

— Прокляття! — закричав Герріс, падаючи на землю. Це було його останнє слово. Коли до нього підбігли, він був уже мертвий.

Порив Діка Сенда був такий стрімкий, що ніхто з оточуючих не встиг втрутитися. Але кілька тубільців негайно накинулися на юнака й зарубали б його, якби не з’явився Негоро.

За знаком португальця тубільці відпустили Діка. Потім вони підняли з землі та понесли геть труп Герріса. Альвеца та Коімбра вимагали негайної страти Діка Сенда, але Негоро тихо сказав їм, що вони нічого не втратять, якщо трохи зачекають. Хавільдарам було наказано забрати юнака та стерегти його як зіницю ока.

Дік Сенд не бачив Негоро відтоді, як маленький загін залишив узбережжя. Він знав, що цей негідник — єдиний винуватець катастрофи «Пілігрима». Здавалося б, юний капітан мав ненавидіти Негоро ще більше, ніж його спільника. Але після того як Дік завдав удару американцеві, він не промовив до Негоро жодного слова.

Герріс сповістив про те, що місіс Уелдон та її син загинули. Тепер ніщо більше не цікавило Діка. Йому було байдуже навіть до власної долі. Хавільдари потягли його. Куди? Діку було все одно…

Юнака міцно зв’язали й посадили в тісний сарай без вікон. Це був карцер, куди Альвеца замикав рабів, засуджених до страти за бунт чи інші провини. Тут Дік був відгороджений глухими стінами від усього світу.

Він не шкодував і про це. Він помстився за смерть тих, кого любив, і тепер страта не була для нього страшною. Яка б доля не чекала на нього, він був готовий до всього.

Легко здогадатися, чому Негоро не дав тубільцям розправитися із Діком: він хотів перед стратою завдати юнакові жорстоких катувань, до яких винахідливі дикуни мають великий хист. П’ятнадцятирічний капітан був під владою суднового кока. Тепер не вистачало лише Геркулеса, аби помста Негоро була повною.

За два дні, 28 травня, відкрився ярмарок — «лаконі», на який з’їхалися работоргівці з усіх факторій Внутрішньої Африки та безліч тубільців із сусідніх з Анголою областей. Лаконі — не лише невільничий торг, це разом із тим і найбагатший ринок всіх продуктів родючої африканської землі, що привозяться сюди людьми, які займаються їх вирощуванням.

Від самісінького ранку на великому майдані панувало неймовірне пожвавлення. Чотири-п’ять тисяч осіб юрмилися на площі, не беручи до уваги рабів Хозе-Антоніо Альвеца, серед яких були й Том з товаришами. На цих нещасних — саме тому, що вони чужоземці — попит, безсумнівно, очікувався особливо великий.

Альвеца був найважливішою персоною на ярмарку. Він ходив по площі з Коімброю, пропонуючи работоргівцям із внутрішніх областей партії невільників. Серед покупців було багато тубільців, були метиси з Уджіджі — торговельного міста, розташованого на озері Танганьїка, трохи арабських купців, великих майстрів в галузі работоргівлі.

Там було багато тубільців, дітей, чоловіків і жінок, надзвичайно вправних торговок, які своїми талантами перевершили би навіть торгашів білої раси. Жоден ринок великого європейського міста, навіть у день щорічного ярмарку, не шумить і не вирує так, як цей африканський базар, ніде не укладається стільки угод. У цивілізованих народів прагнення продати, мабуть, переважає над бажанням купити. В африканських дикунів пропозиція та попит однаково великі. Для тубільців лаконі — велике свято, і заради цієї події вони прикрашалися якнайпарадніше (слово «вбиралися» тут було б недоречним). Головна прикраса місцевих чепурунів та чепурух — їхні зачіски. Одні чоловіки заплели коси і вклали їх на маківці високим шиньйоном. Інші розділили волосся на кілька тоненьких кісок, що звисали наперед, як щурячі хвостики, а на маківку встановили пишний султан із червоного пір’я. Треті спорудили з волосся вигнуті роги й, густо змастивши їх жиром, для міцності ще й вкрили червоною глиною, ніби суриком, розтертим мастилом, яким змащують машини, — і всі ці зачіски із власного та штучного волосся були прикрашені безліччю залізних та кістяних шпильок і паличок. Деякі франти, не задовольняючись цими прикрасами, нанизали на свої кучері різнокольорові скляні намистини — «софі», а в середину складного строкатого візерунка встромили ніж для татуювання з різьбленим кістяним руків’ям.

Зачіски жінок складалися із безлічі чубчиків, кучериків, жмутиків, які утворювали заплутаний і складний рельєфний малюнок, або зі звисаючих на обличчя довгих пасом, що круто завивалися штопором. Лише кілька молодих та миловидніших жінок обмежилися тим, що просто зачесали волосся назад так, аби воно спадало їм на спину, як в англійок, або підстригли чубчик за французькою модою. І майже всі жінки рясно змащували свою шевелюру жирною глиною та блискучою червоною «нкола» — смолянистим соком сандалового дерева, так що здаля здавалося, начебто голови тубільських модниць вкриті черепицею.

Не варто, однак, думати, що парадне вбрання тубільців обмежувалося лише розкішною зачіскою. Для чого людині вуха, якщо в них не можна понанизувати паличок, вирізаних із коштовних порід дерев, мідних кілець з ажурним різьбленням, плетених ланцюжків із маїсової соломи або, нарешті, гарбузових пляшечок для тютюну? Не біда, що мочки вух витягуються від цього тягаря та майже дістають плечей. Африканські напівголі дикуни не знають, що таке кишені, тому носять у вухах дрібні речі щоденного вжитку — ножі, люльки, все те, що цивілізовані люди носять у кишенях.

Щодо шиї, зап’ясток рук, ікр та щиколоток — це ті, з погляду дикунів, частини тіла, що самою природою призначені для носіння мідних або бронзових обручів, рогових браслетів, прикрашених блискучими ґудзиками, червоного намиста, що має назву «саме-саме», або «талака» — модна прикраса в африканців по ті часи. Із цими блискучими коштовностями, у достатку виставленими на загальний огляд, місцеві багатії були схожі на ходячу оздоблену раку для мощів.

Крім того, якщо природа наділила людей зубами, то хіба