Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

не для того, аби виривати собі по два-три передні зуби або ж підточувати їх, загинати на зразок гострих гачків, як у гримучих змій? А якщо природа дала їм нігті на пальцях, то хіба не для того, щоб відрощувати їх так, аби було майже неможливо щось робити руками?

Та й шкіра, чорна або коричнева, що прикриває людське тіло, звісно, теж існує для того, аби її прикрашали «теммбо» — татуюванням, що зображує дерева, птахів, місяць, або розмальовували тими хвилястими лініями, в яких Лівінгстон знайшов якусь подібність до малюнків древніх єгиптян. Татуювання увіковічувалося за допомогою блакитнуватої фарби, яку вводили в надрізи на тілі, а візерунок, що прикрашав батьків, точно відтворювали на тілах дітей — по ньому відразу можна було довідатися, до якого роду-племені належить дитина. Що ж робити, якщо ви не можете намалювати його на дверцятах карети через її відсутність! Таке важливе місце займають прикраси в моді африканців. Що ж власне до одягу, то в чоловіків він складається просто з фартуха зі шкіри антилопи, який спускається від стегон до колін, або зі строкатої спідниці, сплетеної з трави. Одяг жінки також складався лише із зеленої спідниці, розшитої різнобарвним шовком, бісером або черепашками й стягнутої паском із намиста.

Деякі жінки замість спідниці носили фартух із «ламби» — тканини, що досить високо цінується у Занзібару, сплетеної із трави та пофарбованої в синій, чорний і жовтий кольори.

Проте розкішне вбрання було доступне лише заможним тубільцям. Решта — носії та невільники — були одягнені скромніше, — інакше кажучи, ходили майже голі.

Перенесенням важких речей тут займалися переважно жінки. Вони стікалися на ярмарок з величезними кошиками за спиною, притримуючи їх ременем, що стискав чоло; обравши місце на площі, вони вивантажували свій товар і, поставивши порожні кошики поряд, сідали на них навпочіпки. Всі продукти цієї чудової родючої землі були вдосталь представлені на ярмарку. Тут продавався рис; маїс, що дає три врожаї за вісім місяців і двісті зерен на кожне посіяне зерно; кунжут, перець із області Уруа, гостріший, аніж знаменитий кайєнський; маніоку, сорго, мускатний горіх, пальмову олію. На велику площу зігнали сотні кіз, свиней, овець тонкорунної й курдючної порід, очевидно завезених з татарських степів. Сюди нанесли безліч живих і битих птахів, риби. Різноманітні, дуже рівно виліплені гончарні вироби тішили око своїм яскравим розфарбуванням. Площею снували хлопчаки, які верескливими голосами оголошували назви усіляких звабливих напоїв. Вони продавали бананове вино, міцну настоянку — «помбе», «малофу» — солодке пиво, виготовлене з бананів, та прозору хмільну медову воду. Але головним товаром на ринку в Казонде були слонова кістка й тканини, тисячі стосів усіляких тканин: «мерикані» — невибілений міткаль виробництва Салемських фабрик у Масачусетсі, «каніки» — блакитна бавовняна тканина завширшки у тридцять чотири дюйми, «сохарі» — щільна матерія в синю та білу клітинку із червоною облямівкою, відтінена блакитними смужками, і, нарешті, дорога «діулі» — зелений, червоний і жовтий суратський шовк — відріз у три ярди якої коштує не менше семи доларів, а якщо він затканий золотом — то й усі вісімдесят доларів.

Слонову кістку в Казонде доставляли з усіх факторій Центральної Африки, і звідси вона вже розходилася до Хартуму, Занзібару і Наталю; багато африканських купців займалися лише цим напрямком торгівлі.

Важко уявити собі, скільки слонів потрібно забити, аби дістати ті п’ятсот тисяч кілограмів слонової кістки, яких щорічно вимагають європейські й, зокрема, англійські ринки. Лише для задоволення потреб однієї англійської промисловості щороку потрібно вбивати сорок тисяч слонів.[65]

З одного лише західного берега Африки вивозять сто сорок тонн цього коштовного товару. Середня вага пари слонових бивнів — двадцять вісім фунтів, а в 1874 році ціна на них сягала півтори тисячі франків, але бувають екземпляри вагою у сто шістдесят і більше фунтів. І саме на ринку в Казонде знавці могли б знайти чудову слонову кістку — щільну й напівпрозору, що легко піддається обробці, і, коли з бивня знімали тонкий верхній шар темнуватого відтінку, оголювалася біла серцевина, яка на відміну від слонової кістки, що надходить з інших місць, не жовтіє з часом.

Як же розраховувалися між собою покупці й продавці при укладенні угод? Якими грошовими одиницями вони користувалися? Як відомо, для работоргівців єдиним мірилом цінності були невільники. У тубільців грошима вважалися скляне намисто, що вироблялося у Венеції: молочно-біле намисто — «качоколо», чорне — «бубулу» і рожеве «сікундерече». Звичайна міра цього намиста — «фразілах» — має вагу сімдесят фунтів. Намисто з десяти рядів бісеру, або «хете», що двічі обвивало шию, називалося «фундо». Фундо — це цілий капітал. Лівінгстон, Камерон і Стенлі, вирушаючи в експедиції в глиб Африки, завжди брали з собою великий запас цієї «монети». Поряд зі скляним різнокольоровим намистом на африканських ринках ходить «пісе» — занзібарська монета в чотири сантими, і «віунга» — черепашки, які зустрічаються на східному узбережжі. Для племен, у яких збереглося людожерство, також мали певну цінність людські зуби, і на ярмарку можна було побачити намиста з людських зубів на шиї у якого-небудь тубільця, який, варто думати, сам і з’їв колишніх власників цих зубів. Проте останнім часом такий вид грошей почав виходити із ужитку.

Такий вигляд мала читока в ярмарковий день. До опівдня загальне збудження зросло надзвичайно й гамір став оглушливим. Словами не передати люті продавців, яким не вдавалося всунути свій товар покупцям, і гніву покупців, з яких продавці брали занадто дорого. Раз по раз у цій збудженій, волаючій юрбі виникали бійки, і ніхто не вгамовував тих, хто чубився — охорони було занадто мало.

Десь після опівдня Альвеца наказав привести на площу невільників, які чекали на продаж. Юрба відразу збільшилася майже на дві тисячі осіб. Багато хто із цих нещасних провів у бараках по кілька місяців. Тривалий відпочинок і нормальна їжа повернули пристойний вигляд цій партії «товару» і підвищили його ринкову цінність. Інша справа новоприбулі: у них був дуже виснажений і хворобливий вигляд. Якби Альвеца протримав і цю партію місяць-другий у бараках, він, безсумнівно, продав би її за вищою ціною. Але попит на невільників був такий