Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

І я переконалася — з цим уже нічого не поробиш. Де моє почуття власної гідності? Не можу нічого вдіяти! Це сильніше за мою волю… Я плачу, я хочу померти…

Не кажу вже про обов'язок чи пристойність, бо давно втратила гордість і зрозуміла, що я не така хороша. Набагато гірша за тих, що одверто відкидають цнотливість!..

Я не відчуваю докорів сумління, бо ми не переступили межі. Іншого кохання у нас і не могло бути. І тому ми маємо право не боятися ніяких Хоакін, а я можу з гордістю сказати, що чесно заплатила за те, чим володію. Але якби я обрала стежку брехні, чи зради, чи лицемірно вкраденої насолоди, то була б беззбройна, не могла б відчувати, що живу чесно, а отже, й бути щасливою.

Якби мати знала, про що я тобі пишу, або хоч запідозрила — це вбило б її… А проте, коли б вона мене запитала, я не змогла б нічого приховати. Я розповіла б їй, як боролася за свою жіночу честь і чим пожертвувала, аби спокутувати свою провину.

Чому ти дорікаєш мені, що я кохаю не так, як треба? Адже ти тепер знаєш принципи, якими я керуюсь у житті.

Ти навіть не здогадуєшся, яка я нещасна! Ти не знаєш, бо про все я тобі казала, тільки не про свою ганьбу…

Ти не зважаєш на одне: як би зрадів він, коли б ми цілковито належали одне одному! Дивна річ — буває, що моя воля слабне перед думкою про твої страждання. Але тоді. інша думка — думка про те, що тільки так може бути очевидною його мерзенність, — стає джерелом, з якого я п'ю силу…

Не ображайся. Я сповідаюся тобі в своїх душевних гризотах і бідах, бо ти для мене — бог. І прошу тебе — підтримай, підбадьор мене, хоч ти прагнеш, щоб я сама допомогла тобі втекти від мене…

Невже й після цього я буду для тебе Сфінксом? Не називай мене так. Я плачу в самотині, вона повиває мене як саван… Я ненавиджу життя, яке анітрохи не схоже на те, що я омріяла!..

Я надішлю тобі цього листа поштою. Друкувала його на машинці, щоб не взнали, хто його писав. Не можу без жаху думати про цілий тиждень, який нас роз'єднуватиме. Цілий тиждень я нічого не знатиму про тебе!

Не відмовляй мені у приязні і співчутті, не будь жорстокий… Сам бачиш, я вже не та, що була, — не горда… Повертайся швидше!»

Понеділок, 28 (ніч)

«Що сталося?! Чому ти не відповідаєш мені?

Знаю, що ти повернувся ще в суботу, а в нашій вазі й досі нічого немає…

Я боюся, що це ти вже зовсім тікаєш від мене, і божеволію від безнадії.

Пиши або приходь, але не покидай мене, це так жорстоко!

Згадай, що ти обіцяв не робити цього, не сказавши чесно й щиро…

Я тебе жду, я завжди тебе жду!..»

Вівторок, 29

«Бідна моя подруго!

Дні, які я провів поза містом, прояснили мені розум. Я не хотів уже писати до тебе, не хотів бачити тебе, але ти нагадуєш мою обіцянку, і лише це змушує мене писати ці рядки.

Перед нами нині тільки дві стежки — кохатись або розійтись…

Тепер я вже знаю, що ти мене не так любиш, щоб заглушити свої сумніви, і що я маю в цьому суперника, який важить для твого сумління більше, ніж я. Ти прикидаєшся, ніби кохаєш, а сама тримаєш мене на відстані, завдаючи цим витончених мук…

То навіщо ж мені наполягати, навіщо боротися проти твоєї холодної волі? Адже ти хочеш зостатись непереможеною… Моя мати дещо підозрює, усе туркоче мені, щоб я взявся за розум, подбав про майбутнє і одружився. А я — борюся, марно борюся, аби переконати тебе… Я так стомився, так змучився, надіючись на краще і не маючи змоги наблизити його…

Ми — нерівня, ми й думаємо по-різному. Довго я вірив, що кохання тебе змінить, але тепер уже не вірю…

Отже, я вирішив. Я не тікаю від тебе, як тобі здається, — я доручаю тобі наше майбутнє. Коли захочеш зустрітися зі мною (на самоті, звичайно!), — надішли листа поштою, я прийду… Хай у твоїй душі переможе щось одне — або моя любов, або твої вагання.

Прощай. Я не прийшов до тебе, бо мені боляче, бо мені тяжко, але ти ніколи цього не зрозумієш, тому що не кохаєш мене по-справжньому. Деякі почуття здаються тобі ганебними, а для мене вони — великі й благородні, як саме життя. Може, наші думки в цьому ніколи й не зійдуться, але спогад про тебе ніколи не вмре в моєму серці. І я це пишу, лишаючись назавжди твоїм.

(Без дати)

«Минуло двадцять днів, відколи надійшов твій останній лист. Я знаю, що ти зробиш, як сказав. Знаю, що нема чого вже писати до тебе, бо ти ж уже все сказав. Знаю, що ти мене зневажаєш, а може, й смієшся з мене. І ти маєш слушність.

Чи знаєш ти, як я страждаю?..

Слухай же мене. Шістнадцятого вересня річниця смерті мого батька. Дозволь мені