Колектив авторів - Precedent UA — 2015

грудня 2001 року заявника затримали за підозрою у вчиненні викрадення та вбивства неповнолітньої С… Під час затримання заявникові були нанесені легкі тілесні ушкодження, що потім були зафіксовані судово-медичним експертом. Богунський районний суд міста Житомира 13 грудня постановив взяти заявника під варту, а 17 грудня йому був наданий адвокат. Заявникові 19 грудня було пред’явлено обвинувачення у вчиненні вбивства С. 15 лютого 2002 року заявник написав листа, начебто під тиском слідчого, з проханням допитати його без захисника та направив цей лист до прокуратури. В ході допиту заявник зізнався у вчиненні вбивства пані К., яку він вирішив пограбувати, прочитавши її оголошення в газеті про бажання купити квартиру, але не знайшовши у неї грошей в квартирі — убив. Під час допиту, відтворення обстановки та обставин події заявник був у статусі свідка та не мав адвоката. Йому було повідомлено про обов’язок повідомляти про все, що він знає по справі та був повідомлений про кримінальну відповідальність за відмову від дачі та дачу завідомо неправдивих показів, а також про його право зберігати мовчання згідно статті 63 Конституції України. 18 лютого заявника знову допитали без адвоката, а 25 лютого проти нього було порушено ще одне кримінальне провадження щодо вчинення ним вбивства К. Справи були об’єднані 3 квітня 2002 року. В ході судового розгляду заявник зізнався, що не вбивав С. та К., а його змусили зізнатися в цьому працівники міліції. Водночас, він визнав, що викрав С… Апеляційний суд Житомирської області 11 липня того ж року визнав заявника винуватим у всіх пред’явлених йому обвинуваченнях та виніс покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Заявник оскаржив вирок, однак він був залишений Верховним Судом України без змін.

Суд встановив, що хоча заявник на судовому засіданні відмовився від своїх першочергових показів, національний суд взяв за основу засудження саме його зізнання у вчиненні вбивства К., зроблене ним на досудовому слідстві в статусі свідка та без присутності його захисника, з порушенням права зберігати мовчання, чим заявникові було відмовлено у праві на справедливий судовий розгляд; хоча заявник не довів фізичного тиску слідчого щодо нього, але той факт, що інший чоловік в ході цього ж розслідування також зізнався у вчиненні вбивства К., а потім відмовився від своїх показань, заявивши про тиск з боку слідчого, породжує обґрунтовані підозри щодо методів роботи слідчого.

Представник заявника в Суді: адвокат Аркадій Бущенко.

Суд визнав порушення статті 6 §§ 1 та 3 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 59, 63 Конституції України, статті 45, 69, 70, 71 Кримінального процесуального кодексу України, статті 115, 384, 385 Кримінального кодексу України 2001 року, стаття 10 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» 2006 року.

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–91401

Переклад рішення (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1236180975

Основні тези:

«…Згідно із статтею 6 обвинувачений вже на початку поліцейських допитів, має мати можливість скористатися допомогою адвоката. Право на захист, в принципі, буде безповоротно порушено, якщо зізнавальні покази, отримані під час поліцейського допиту без доступу до адвоката, використовуються для визнання його винуватим…» (§ 53)

«…Суд відмічає, що національне законодавство передбачає обов’язкову юридичну допомогу особа, яким у випадку засудження, загрожує довічне позбавлення волі. Таке було положення заявника… юридичне представництво заявника у визначений період було необхідним в інтересах правосуддя…» (§ 58)

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

1) рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 25 лютого 2014 року, справа № 106/1923/13-к, та рішення від 06 березня 2014 року, справа № 116/6068/13-к, судді: Трясун Ю. Р., Єлгазіна Л. П. та Радіонов І.І.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/37701735

2) рішення Апеляційного суду Рівненської області від 18 грудня 2010 року, суддя Полюхович О.І.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/26994018

Теза із рішень: «…Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів э прерогативою національного права. За загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (параграф 34 рішення у справі Тейксейра де Кастро проти Португалії від 09 червня 1998 року, параграф 54 рішення у справі Шабельника проти України від 19 лютого 2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме на свободу, особисту недоторканість, на повагу до приватного та сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканість житла…»

3) рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 квітня 2013 року, судді: Мороз М. А., Крижановський В. Я. та Дембовський С. Г

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30680448

4) рішення Романівського районного суду Житомирської області від 09 липня 2014 року, справа № 290/370/13-к, суддя Бабич С. В.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39875156

Теза із рішення: «…Слід також відмітити, що в основу оскаржуваного вироку суду покладено також дані ОСОБА_1 показання на допиті 07 серпня 2011 року в якості свідка, хоча відповідно до рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 Конституційним Судом України відзначено, що кожній особі, зокрема свідку під час допиту в органах дізнання чи досудового слідства та особам при наданні пояснень у державних органах, має бути забезпечена реальна можливість отримувати правову допомогу для захисту від можливого порушення права не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім і чи близьких родичів, які можуть бути використані у кримінальному процесі для доведення обвинувачення зазначених осіб. Такий висново підтверджує і практика Європейського суду з прав людини у рішеннях — «Яременко проти України» від 12 червня 2008 року, «Луценко проти України» від 18 грудня 2008 року та «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 року, по яких суд визнав, що використання показань осіб, які вони давали як свідки без участі адвоката чи іншого фахівця у галузі права