Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

— Може, вип’ємо кави? — запитала вона, стоячи над ними з рушником у руках.

— Ах, ні, шкода клопоту… — стримував її сусід.

Маленька сусідка сиділа на краєчку крісла. Господар присунув собі стільця і сів біля них.

— Добре було би випити кави. Невідомо, як довго буде газ… Може, це остання кава в нашому житті… — він намагався пожартувати.

— Ах, припини вже, — сказала його дружина неприродно веселим голосом. — Мелену чи розчинну?

— Мелену, якщо можна.

Вона зникла в кухні. Він нетерпляче запитав:

— Чи ви щось знаєте? Що це було? І взагалі.

— Кажуть, що був страшний землетрус, усюди, що ніби зникло пів-Европи, що Голландія вже під водою, що Штати і Японія перестали існувати.

— Але ми нічого не відчули, — сказала вона, стоячи у дверях з пакетом кави в руці.

— Бо ми на несейсмічній території, — зганив він її цією простою відповіддю.

Сусід продовжував:

— Усе їм повибухало, атомні станції… Тому говорять про зараження.

— Це — і, мабуть, вулкани. Тому так темно. Я ж казав тобі, — звернувся він до дружини, яка вже несла на таці каву.

— Мій чоловік висунув таку гіпотезу, — сказала вона, розставляючи чашечки, — що сталося те саме, як колись із динозаврами…

У цей момент маленька сусідка безрадно розплакалась, ховаючи лице в хусточку. Сусід погладив її по руці.

— Жінки завжди все переживають сильніше, — пояснив він. — Наші діти в Штатах. Двоє. Мали приїхати на Різдво.

— Не буде ніякого Різдва, — невиразно схлипнула маленька жінка. Виглядала вона так жалісно, що в усіх стислося в горлі. Настала тиша, яку знищило одночасне дзенькання усіх чотирьох ложечок у чашечках.

— Наша донька теж якраз учора поїхала до… нареченого, — озвалася господиня. — Якраз уранці, а це все сталося через кілька годин, тому ми теж переживаємо.

— Чому ми завжди переживаємо за дітей, навіть як вони вже дорослі, а не за самих себе? — по-філософському запитав її чоловік.

— Як ти можеш? Часом як ляпнеш щось…

Усі ще раз помішали каву, цього разу з якоюсь завзятістю. Озвався сусід:

— Тому й не працює ні радіо, ні телебачення. Оте ніби випромінювання перешкоджає радіохвилям і взагалі електроніці. Якісь радіації не дають проводити чогось… — він погубився в умовиводах.

— Отож, тільки газ нам і лишився… — тихо промовила його дружина, підносячи до губ чашку.

— Але треба сподіватися, що й газ перекриють.

Господиня поворухнулася.

— То що ж тоді буде? Чуєте, вже смердить з каналізації. А як заб'ється?

— Чим ви займаєтеся? — господар змінив тему.

— Пенсіонери. Просто пенсіонери, — ухильно відповів гість. — Я був службовцем. А вас часто бачив в автобусі. Ви ж тринадцятим їздите, правда?

— Так, тринадцятим, я висідав біля міської управи. Я працював у школі…

Дружина перебила його:

— Кажуть, під міською управою є бункери, і усі працівники там сховалися. Кажуть, там запаси води і консервована їжа на рік для кожного. Навіть кінозала.

Господар подивився на неї здивовано.

— Хто це тобі таких дурниць нарозказував?

— Я чула таке.

Він зігнорував її і знову звернувся до сусіда.

— Ви гадаєте, ці ковдри щось поможуть? Адже це звичайні ковдри… Нас якось повинні навчити, що нам робити.

— Кажуть, що ходили в комбінезонах і роздавали листівки. Були у тому домі, — він якось невизначено показав рукою. — До нас ще не дійшли. Може, дійдуть.

— А ви не гадаєте, що нам треба якось організуватися, хоча би нам, з цієї сходової клітки? Ви ж були у якомусь гарцерстві?

— Коли я був молодий, гарцерства не було, була Спілка польської молоді.

— А отже, були якось організовані, — уїдливо сказав господар.

— Пам'ятаю, що якби стався атомний вибух, треба було лягати під самим вікном і накрити голову руками.

— Дуже би то помогло. Якраз як оті ковдри на вікнах.

Він підійшов до вікна і відслонив маленьку шпарку.

— Цікаво, як пахне це коричневе повітря. Адже повинно якось пахнути. Озоном? Гаривом?

— Може, вулканічним пилом, — підказав сусід.

Господар затримався біля стінки і почав щось шукати на полиці з книжками. Витягнув альбом. Якийсь час роздивлявся його сам, ніби хотів пригадати, чи там і справді є те, чого він шукає. Затримався на одній зі сторінок і показав їм. Сказав:

— «Страшний суд» Мемлінґа. Люди встають з могил, архангел Гавриїл з палаючим мечем. Пекло — людські фігури летять у вогонь. Небо над пеклом червоне, стирчать чорні згарища.

— Навіщо ти нам це показуєш? Здурів, може? — запитала вона, а потім звернулася до гостей: — Я не знаю, навіщо чоловік вам це показує.

— А я не боюся дияволів і духів. Я можу боятися тільки людини, —