Кірстен Бойє - Медлевінґери

тому чоловікові, котрий сказав увечері, що інші чоловіки наступного ранку мають розвантажити килими з піддонів.

— Я дав тобі грошей, і ти погодився…

Нісс похилився вперед, але обидва співрозмовники були сховані від його очей колоною, за якою стояли, тож видно було тільки спину одного та ще руку, якою той, розмовляючи, жестикулював.

— Ти отримаєш їх назад, Матевко! — відказав інший голос, у якому чулося благання. — Невже ж ти не розумієш, що сталася лише невеличка затримка?

— Ти вже не один тиждень так відповідаєш! — вигукнув Матевка. — А сам тим часом купаєшся в розкошах…

— Ну, розкошами цього ніяк не назвеш, — догідливо заперечив інший, і Нісс задумався, чи чув він вже колись цей голос. — Матевко, незабаром я все матиму! Дай мені лише кілька днів!

— Ти казав, чистим золотом! — сказав Матевка, і в його голосі бриніла прихована лють. — Ми з тобою і раніше мали спільні справи, і ти завжди показував себе надійним, як годинник! Тому я тобі й довіряв. Але цим разом…

— Матевко! — заблагав другий.

— Чистим золотом! — повторив Матевка. — І як тільки я міг повірити в таку нісенітницю!

— Але ти можеш повірити мені, Матевко! — запевняв другий голос. — Ти довіку шкодуватимеш, якщо тепер мене прибереш! Що в тебе лишиться? Нічого, крім зайвого трупа на шиї! Дай мені ще тиждень — і я поверну тобі вдвічі, утричі більше!

— Гаразд, іще один тиждень! — продзвенів погрозою голос Матевки. — Але потім… — Тут Нісс побачив, як той зробив різкий рух упоперек горла. — Ми не дозволяємо гратися з нами!

— Клянусь! — прошепотів другий голос. — Присягаюсь, Матевко!

Матевка відчинив двері.

— Через тиждень! — сказав грізно. — Інакше, в кращому разі, полетиш до Австралії!

Нісс побачив у дверях їхні спини.

«Чи я вже його десь бачив? — подумав він. — Бачив я його чи ні?»

Дорогу назад подолали швидко. Моа весь час пурхала поруч Йоганнеса, посилаючи в ніч вигуки чистої радості.

— Тихо! — застеріг Йоганнес, відмикаючи браму. — А то розбудиш цілий будинок!

— Вранці я її відполірую! — пообіцяла Моа й позіхнула. — Мою фібулу! І чого це вона така старезна? І чому не лежала в молитовному гаю, де їй місце? Чому я знайшла її у світі людей? Ти це розумієш?

Йоганнес упав на кухонний стілець.

— Ні, — відказав хлопчик. — Та ти ж і не сподівалася від мене відповіді. Але принаймні відтепер ти можеш не хвилюватися, що Антак і Ведур мають померти.

Моа стала біля підвіконня.

— Ксавайя! — мовила вона.

Йоганнес скрикнув. Цибуля в Бріттиному ящику для зелені вмить черкнула вершками стелю.

— Ти з глузду з’їхала? Що подумає Брітта, як повернеться з роботи?

— Ксавайя! — захоплено вигукнула Моа — й останні три стебла петрушки стрельнули у висоту.

— Припини, ти, дурненька! — крикнув Йоганнес, дістаючи з шухляди кухонні ножиці. — Зараз я все це позрізаю!

— Воно діє! — сказала Моа — і карликові деревця на підвіконні потяглися вгору. — Я можу вирощувати рослини! Я можу літати, і вирощувати рослини, і…

— Ти зовсім схибнулася! — люто мовив Йоганнес, зрізуючи петрушку й цибулю знову, до нормальної висоти. Хоча петрушка при цьому, на жаль, позбувалася свого величезного ажурного листя. — А мені здавалося, що ти зовсім не хочеш ставати лі-феєю?

— Ах, то було сто років тому! — вигукнула крихітна дівчинка. — Ото й тільки, що я не шепочу при цьому! Чи, може, шепочу? Але ж цим нікому не завдаю прикрощів!

— Ну, наразі ніхто не скаже, ніби ти шепочеш, — запевнив Йоганнес. — Ти так верещиш, що побудиш мені всіх сусідів, і я матиму неприємності.

І саме цієї миті хтось постукав знадвору в двері, що вели на подвір’я.

— От бачиш! — злякано сказав Йоганнес.

І тільки тоді йому спало на думку, що серед ночі жоден сусід не прийде з подвір’я, аби поскаржитися Брітті на сина.

— Чом би тобі не піти? — прошепотів Ведур. — Принаймні хоч звільнишся! Повертайся в наш край, а сюди не приходь більше! Навіщо нам гинути обом?

— Я винен! — відповів пошепки Антак. — Як я можу звільнитися, знаючи, що він тебе… — На мить запала тиша. — Король здогадується про те, що сталося. І навіть Торіл це знає. І ти гадаєш, він мене не питатиме до кінця мого життя, яка випала тобі доля? Як я там житиму далі?

— Ти зможеш попросити короля, щоб він надіслав допомогу, — прошепотів Ведур.

Антак гірко засміявся.

— Сам знаєш, що він відповість, — мовив