Кірстен Бойє - Медлевінґери

її Йоганнес. — Треба, щоби Нісс пошпигував за ним! Адже Томас його не побачить! І колись виведе його до тюрми. Ніссові тільки треба постійно триматися біля нього й жодної секунди не спускати з нього ока!

Моа дивилася на хлопчика, а пальцями все погладжувала той метал.

— Не думаю, щоб фібула належала Антакові чи Ведурові, — задумано мовила вона. — Глянь-но!

— Ні? — перепитав Йоганнес, беручи фібулу в руку. — І що? Що тут не так?

— Вона стара! — пояснила Моа. — Стара-престара! Не бачиш? Видно, що хтозна скільки часу її не чистили, а то б срібло так не почорніло!

Йоганнес згідливо кивнув.

— От ніби її не чистили вже кілька сторіч! — прошепотіла Моа.

— Кілька сторіч? Дурниці! — нетерпляче кинув хлопчик. — Але кому б вона тоді належала? Якщо не Антакові чи Ведурові? У вас іще хтось пропав безвісти?

— Ніхто, — похитала головою Моа. — Справді ніхто! Я цього не розумію. Цього просто не може бути, чуєш, Йоганнесе!

Цієї миті вони почули: на нічній вулиці заторохтів мотоцикл. І знову все стихло.

— Його мопед! — видихнув Йоганнес і позапихав усі папери назад, до шафи. — Зараз тут буде Томас!

Зачинив дверцята шафи й кинувся по східцях нагору, на палубу.

— Тікай! Швидше!

Його кроки загриміли по металевій палубі понтона. На східцях трохи повагався. Повернути ліворуч, на вулицю, якою ближче додому? Тоді він потрапить Томасові просто в руки. Тож звернув праворуч і помчав через дерев’яний місток до Шпайхерштадту, де довгі ряди складських будівель бовваніли в темряві, мов грізні мури. Біля найпершого входу присів на ґанок, щоби відсапатись.

І тільки тут згадав про Моа. Чи чув він її кроки позаду, коли біг по містку? Моа не може ставати невидимою! Якщо Томас ще й її упіймає…

— Моа! — тихо гукнув Йоганнес. — Моа, ти десь тут?

За спиною у себе він розчув якесь тихе, чудне шарудіння. Обернувся…

Лиш за кілька кроків позаду, попід чорною тінню складів і понад бруківкою, летіла у повітрі Моа.

— Це моя фібула, Йоганнесе, це моя! — прошепотіла Моа. Коли її ноги торкнулися землі, вона лише трохи похитнулася. — Це моя фібула, Йоганнесе! Вона слухається мого слова!

На тому боці Митного каналу швидкою ходою зійшов на понтон Томас. Йоганнес завважив, як він вражено сахнувся, а вже тоді зник у каюті свого баркаса. «Цікаво: чи здалося йому, що він сам забув замкнути двері?» — подумав Йоганнес.

— Тебе я випущу! — сказав чоловік, показуючи на Антака. — Тебе, хранителю історії! Аби ти привів мені свого сина. Ти вже бував із ним нагорі, то він і не здивується, якщо ти знову приведеш його сюди.

— А моя фібула? — запитав Антак. — Я ж не можу повернутися без неї! Всяк спитає мене про це.

— То придумай щось! — порадив чоловік. — А пояс зав’яжи на вузол. — І засміявся зловтішно. — А якщо не повернешся, — сказав, притягуючи до себе Ведура, — то вже й не знаю, що зроблю з твоїм другом. Він не входив до нашої умови. Він мені ні до чого. А тобі й твоєму синові буде в мене добре. Але цей до нашої умови не входив. Тож якщо ти не повернешся — не приведеш мені свого сина, з твоїм другом може статися щось недобре. — Чоловік посміхнувся. — Я — Каїн! І всякий медлевінґер для мене — просто медлевінґер, та й годі.

— Тоді я нікуди не піду, — відказав Антак.

Каїн люто замахнувся, ніби хотів ударити, але передумав і опустив руку. Силувано усміхнувся.

— Нагадую тобі, що ти нічого не повинен боятись, — прошепотів він, важко дихаючи. — Ти і твій син. Я не покараю тебе. Але я повернуся. А доти — добре подумай, що ти мені відповіси. Двері зачинилися.

29

Нісс довго перевертався з боку на бік. Як і всі медлевінґери, він без годинника завжди відчував, скільки збігло часу, тож знав: ніч скінчиться ще не скоро. Темряви він не боявся, але мусив докладати зусиль, щоби не розплакатись. Такого з ним не повинно — просто не повинно було статися! Силкувався не думати про Антака з Ведуром і про те, що ось цієї хвилини діється з ними по той бік містка.

— Святі духи! — шепотів Нісс. — Допоможіть мені, щоб я не спізнився і врятував їх!

Раптом він аж підскочив із переляку. Знадвору перед дверима почулася чиясь легка хода, перемовилися про щось тихі голоси, і в замку прокрутився ключ.

— Як мені це розуміти? — запитав чоловічий голос, і хтось увімкнув лампу.

Нісс міцно заплющив очі, так осліпило його це раптове світло. Він упізнав голос. Цей голос належав