Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

«Кажу ж тобі: не знаю… Усвідомлюю лише, що для України хочу жити і змалювати її такою вродливою, як ти… Але не вмерти».

«Страшно?»

«Не те слово. Страшно не мати змоги створити те, що задумав і на що здатний…»

«Тобі варто навідатися ще раз до музею Кобринського й глянути на кам’яну сокирку, яку ти знайшов на цьому Городищі ще в дитинстві. Й переконатися, що служила вона нашим предкам не знаряддям для вирубки лісу і не жезлом у ритуальних танцях на поганських требищах, а зброєю проти ворога…»

Отець Павло перервав читання Назарієвих записів на півслові, помітивши зосереджений на собі погляд Данила Івановича, який дотепер мовчки сидів за столиком – знуджений спогадами про відсутнього товариша. Й промовив Павло до Данила з відчутною іронією в голосі:

«Ти хотів щось сказати? Певне, згадав якусь свою рибальську придабашку…» – І знітився від власного недоречного жарту.

«У рибальській справі, – проказав Данило, – теж треба бути фахівцем, як, приміром, у медицині або навіть у богословській практиці. Та я про інше подумав, слухаючи записану в Назарієвому діяріюші цікаву дискусію про призначення людини… Називаю Назарія добрим, і сумно мені, що це містке слово не зовсім пасує до характеристики будь-кого з нас. Чому? На мою думку, доброта народжується в людині тоді, коли вона в пошуках життєвого шляху, знадібного лише їй єдиній, виховує в собі вірність знайденій ідеї. А все інше – труднощі, злидні, обмови і навіть муки стають для неї факторами нижчого ґатунку, мізерними перед жертовною готовністю віддати себе на вівтар за осмислену ідею…

Чи чули ви від Назарія бодай одне слово скарги на свою долю, яку, зрештою, міг обминути? Чи хтось колись відчув, що заздрить він тим, хто не зазнав митарств? Що мучить себе усвідомленням втрати свого таланту, загубленого в смердючих камерах і на смітниках концтаборів? На запитання, чи не шкодує він за втраченим, ми чули лише одне його зізнання: мене ніхто не примушував, я свідомо вибрав для себе таку дорогу… Й захоплювалися ми його оптимізмом і щиро сміялися з його щедрих дотепів… А ви – чи можете подібно похвалитися вибором своєї долі? Та ні… Ти, дорогий Романе, прилюдно каявся перед власть імущими за свою службу в дивізії «Галичина» – лише для того, щоб мати право зайняти скромну посаду санітара в коломийському шпиталі… А ти, Павле, після львівського ганебного собору Греко-католицької церкви 1946 року прийняв московське православіє, до смерті зляканий убивством Гавриїла Костельника, й це дало тобі право зайняти парохію в Замулинцях… Ні один з вас не відмовився від казенної ялмужни. А Назарій за горбачовської відлиги, повернувшись із заслання, зайняв вельми високу посаду двірника на вулиці Колійовій і відмовився від реабілітації, мовляв, як можна його вважати невинним перед окупаційною владою, коли він брав супроти неї зброю до рук?

«Почекай, почекай, – заговорили разом Роман і Павло. – Невже ти єдиний святий посеред нас?»

«Та ні! – вигукнув Данило. – Я – ніхто, навіть для найменшого гріха не здатний. Життя промайнуло повз мене…»

Й тут його самобичування заглушив голос Малґосі:

«На цій землі жила лише одна свята людина – жінка. Над її могилою височить обеліск з білого мармуру!»

Та ніхто з друзів не поцікавився, де стоїть той обеліск й чому він витесаний з білого мармуру, – кожен думав тієї миті про те, що стосувалося лише його.

Образа за Данилів докір лише злегка діткнула доктора Романа, й він не мав найменшого наміру виправдовуватися. Проте…

Гей, та якби то Господь зажадав каяття від кожного, хто пройшов крізь вогонь воєнного лихоліття, то до сповідальниці мав би підійти чи не весь наш народ. Бо хто у тій веремії міг вибрати для себе справедливий і безпечний путівець, хто міг відгадати, як поведеться німецький визволитель, на котрого після моторошних більшовицьких розправ у галицьких тюрмах таки чекав стортурований жахами люд. Хто знав, що проголошена Ярославом Стецьком незалежна Українська держава проіснує лише два дні, й новітні окупанти позривають синьо-жовті прапори з ратуші й Народного дому, а новостворений український уряд опиниться в німецьких концтаборах… Що Олена Теліга – пасіонарія мельниківського відламу ОУН, котрий погодився співпрацювати з німцями, буде розстріляна разом із драматургом Костем Гупалом, антисовєтська трагедія якого «Тріумф прокурора Дальського» невпинно йшла при аншлаґах на сцені Коломийського театру… Й що дивізія «Галичина», до якої масово записувалася галицька молодь, увірувавши, що створюється новітній леґіон УСС, буде розгромлена в першому бою під Бродами, а командир дивізії Фрайтаг ганебно втече з поля бою на «опелі», й обдурені хлопці поляжуть, змасакровані – лише жменька, а в ній і стрілець артилерійського дивізіону Роман, потрапить у московський полон…

Хто міг бути схожим провидцем? Хіба такі, як Данило, які все, що роблять, наперед обмірковують, й неправду мовить він, нібито життя промайнуло повз нього. А ні, Данило добре ним скористався, створив чесну сім’ю; діти, вивчившись, зайняли кожне непогану посаду – і всі уболівають за Україну, всі ненавидять яничарів і ревними патріотами суть. Проте ніхто з них не йде на ризик, бо всяк переконаний, що сім’я – то основа нації, й насамперед її треба берегти… І мають рацію: злагоджені сім’ї становлять силу народу, чей не із самих лицарів, готових іти на битву за волю, складається нація, а переважно з трударів, які все своє життя борються з нестачами й лише деколи знаходять час для розваг і відпочинку: грошовиті – на морі, а менш заможні – на риболовлі або за доміно в міському парку. Ця верства таки найбільш надійна, бо сміливці часто гинуть або розчаровуються, а на протестні майдани, коли треба, виходить мільйоннолика громада, в якій акумульована стабільна потуга…

У травні 1943 року, коли совєтська армія відвоювала Лівобережжя й відтіснила німців до Києва, а будинок Коломийської ґімназії перетворили