Лариса Юріївна Копань - Пульсари

У кожного свій Перун. Грицько боготворить першу дружину, а Стецько — четверту. Михайло колекціонує ложки, вже і в ванні он висять, і горою під ліжком насипані, а він усе шукає небаченої і заради неї ладен на будь-яку авантюру. Для ситого кумиром стають машина, дача, яхта, острів, крейсер, срібло у власній труні. Голодному іконою служить запашна хлібина. Кожному вистачає турбот, поки є бажання дії. А Марія в свої неповні тридцять вже нічого не хоче. Ось вам і геронтологія, основна Верхушина наука. І як йому, майже столітньому, не сидиться? Який каталізатор прискорює думку й ходу?

— Вибачайте, ніжна, десь тут росте бундук дводомний? — Марія озирається на голос, що урвав її думки, та потім сама собі всміхається.

«Значить, мені хотілося спокою, розмірковувань на самоті. Отже, не така вже я й пропаща», — байдуже показує командировочному, — бо лише вони з нудьги вештаються у ботанічному саду, відшукуючи бундука і сподіваючись, що за дивовижною назвою ховається архіцікавий вид, — показує на старе бомбосховище, прикрите покрученими гілками дерева. «Зараз запитає, чому дводомний, і посилання на те, що конопля теж «подвійна», бо має плоскінь і матірку, йому нічого не прояснять».

Чоловік обходить круг стовбура, зазирає під крону, читає табличку, повертається до Марії і, перейшовши на «ти», цікавиться:

— А що ти, красунечко, збираєшся робити сьогодні ввечері?

«Нахаба штампований!» Марія підходить до кривдника і вдає, що хоче стягти з його голови крислатий капелюх, та, помітивши, що чоловік зніяковів і намагається захиститися однією рукою, відступає… Чоловік тим часом оговтався і, зрадівши, що «красунечка» не обнародувала його лису маківку, хоч явно мала намір це зробити, щоб чужою ганьбою підкреслити свою цнотливість, сміливішає:

— А чому він дводомний, пробачте за цікавість? — Сам же тим часом злоститься: «Знаєм ми вас! Кожна хоче показати, що її портрет бездоганний…»

— Бо він з Північної Америки у відрядженні. Одна домівка у нього там, а друга — осьдечки!

— А чому це ти самотою стоїш? — знову «тикає» незнайомий.

— Бо я жива ще! А ви, батьку, відчепитесь? По-доброму прошу…

— От навіжена! Я думав, ти одна, я один, разом веселіше буде…

Перегнувшись на бік, «батько» потяг свого пузатого портфеля вздовж алеї ботанічного саду.

У місті якби й хотів нічого не хотіти, окрім сконати на цьому найнижчому енергетичному рівні, то не дадуть.

— Я давно вже спостеріг тебе, Марійко, — ніби із бундукових віт почувся дуже знайомий і давно чужий голос. З острахом озирнулася. Так і є! Колишній законний чоловік! Тоді він в аспірантах ходив, був спеціалістом з низьких температур. На тринадцять років старший за Марію. Посвідку про одруження і атестат зрілості вона в один день отримала. А прожили разом півроку…

— Чому сама? Чому сумна? Давай сядемо — правда в ногах у футболістів…

— Сама, бо ні з ким.

— Не я тебе кидав. А чого отой липнув?

— Про бундука розпитував. А ти чому самотієш?

— Мати з жінкою саме лаються, бо міль мою шапку з’їла.

— Як вона?

— Каракулева.

— Я не про хутро…

— А… Так собі. На рік молодша. Як усі. Син росте. Другий розділ дисертації дописую, двадцять публікацій, у черзі на машину стою, — нормально. Як усі. А ти? Захистилася?

— Тільки від молі.

— Хто він? — ексчоловік ковтнув пілюлю, навіть не образившись.

— Не знаю.

— Жалкуєш, що розлучилися?

Марія мовчить, бо не знає, яка доля краща, — гибіти біля ночов з мильним розчином чи біля пекельної машини, в якій біомаса виборює право на життя.

— Та що про це говорити? — зітхає колишній чоловік. — Я й сам не маю однозначної відповіді…

Перед ворітьми саду, що якраз навпроти бундука, різко гальмує фургончик з червоними хрестами на боках. З нього вискакує Зоя і, забувши зачинити кабіну, вихором влітає в алею, ніби фургон передав їй усю свою автоенергію.

Марія злякано схоплюється: «Що там іще? З Віталиком біда чи з Петром?»

За лічені секунди Зоя, парашутована своєю широкою модною спідницею, була вже біля Марії — ударна хвиля із запахом тютюну, бензину і парфумів стрясла, певне, й земляне бомбосховище.

— Це ти сьогодні ночувала з моїм Петром? — замість привітання випалює розпашіла жінка.

— Я… — Марія сідає, полегшено зітхнувши, — значить, нічого страшного.

З розгону Зоя вклинюється між співбесідників, що сидять на лавці, зручно вмощується, відхилившись на спинку, обмахується: «Ну й спека!» Пауза.

— То я піду, — зніяковіло підвівся «перший законний». — Мені сольфеджіо ще в сина перевіряти. Прощавай, Марійко.

«Досить з мене бабських бійок удома», — заспішив він у глиб саду.

Зоя запалює сигарету, затягується, спостерігаючи, як меншає спина чоловіка, як вужчають його