Лариса Юріївна Копань - Пульсари

— А я думала, що це твій бобир. — Зоя чвиркає навздогін постаті, що зникла за поворотом алеї…  — Сольфеджіо… Щасливий, — замріяно каже вона. — А мій Петро вже дві доби дома не ночує, якісь нові досліди, нічні чергування… Ти не знаєш, де він зараз?

— Де й усі — на випробуваннях.

— А ти ж чому не пішла?

— Вони мені ось! — Марія по-чоловічому рубонула собі шию ребром долоні.

— Мені теж… Так і чекаю, що Петро на якихось порошках підірветься. Може, бачитимеш його сьогодні, то передай, щоб негайно йшов додому. — І без усякого переходу запитала: — А це правда, що у вас дітей навчилися в колбах вирощувати?

— Хіба старі способи не годяться? — посміхнулася Марія.

— Ну скажи правду, Марієчко! Хочеш, я тобі кожух на білій вовні із голубою шкуркою дістану? З монгольської вівці, вичинена в Болгарії. Пошитий чехами, а пряжка німецька! Ну скажи, це правда, що дітей у колбах?..

«Якесь і справді нещасливе дерево, — подумала Марія. — Під ним спокою не знайдеш». Вона встала, з докором подивилася на Зою.

— Ну скажи. Я кришталь тобі можу дістати — синій, білий, червоний і навіть чорний.

— У Петра запитай про колби, — відмахнулась Марія.

Та не на ту напала. Зоя обняла її, притулилася мокрою щокою.

— Ти думаєш, просто жіноча цікавість у мене? — схлипнула вона. — Я розкажу тобі, тільки нікому більше, особливо Петрові… У мене дітей немає і не буде, сказали лікарі. Я вже всіх знахарок обійшла. — Чорна фарба з вій розмазалася по щоках, та Зоя на те не зважала. Вона зіщулилась, підібгала ноги, поклала голову собі на коліна.

Марія підсіла до жінки, обняла її за плечі.

— Не плач. Я щось читала — чи то в Італії, чи в Москві уже чудеса творять. Ще не в колбах, правда. Ось Пильнюк приїде з Мілана, розпитаємо. А я в Ірини довідаюсь.

— Коли? — Зоя стріпнула розкішною зачіскою, ніби відігнала чорну журу, витерла щоки, добула пудреничку. — Коли? — допитувалася ділова Зоя. — Не забувай, що я старію…

— Ну, може, через тиждень.

— Який тиждень? Дзвони завтра ввечері. А як побачиш Петра, то скажи, що поб’ю його «Електроніку», якщо ночувати сьогодні додому не прийде. Начальству ж своєму передай, що в місцевком скаржитимусь, якщо й надалі продовжуватимуться оці великодні ночі.

А що? І поскаржиться. Хто не знає Петрової Зої?

— Хочеш, підвезу. — Не чекаючи відповіді, Зоя схопила Марію і потягла до машини.

— Як розживуся своїм дитям, тоді вже й Петра вам віддам… Скількох лікарів обійшла — нічого не можуть. Сірість. Ордіне!

Марія нічого не відповідала. Нехай із Зоєю сперечаються ті, хто вперше її зустрів. Зараз би пошвидше добратися до ліжка. Колекціонувати солодкі сни… Та знає Марія, що новий день не тільки втіху готує.

— Я в тебе не останній? — мружачись, немов кіт на осонні, запитав Тихін у жінки з прекрасним ім’ям Докія і з такими ж чудовими сережками.

Саме ці сережки з вигадливим візерунком та дрібненькими сльозинками-діамантами і привернули його увагу, коли вперше побачив Докію — не якісь там кліпси, а сережки: тепер вуха дівчатам проколюють лише в родинах зі сталими традиціями… Докія — жінка досвідчена й освічена, вона досконало володіє Тихоновою мовою, якої навчилася, за її словами, від бабки Іванни — шановної і старезної глави їхнього роду.

— Не хвилюйся, одружуватися не доведеться, так що ти в мене не останній. Але, мені здається, краще вжити слово «крайній». Як ти вважаєш? Бо «останній» якесь нехороше слово, це ніби нікчемний, нікудишній, коли йдеться про людину. Чи не так? — Добре володіє мовою Докія, відчуває відтінки, тому не викликає сумніву її перекладацька діяльність, цілком реальними видаються її запевнення, що тлумачить вона і художню прозу, й технічну поезію. — Навіщо мені чоловік без власного прибутку? А з тебе поки діждусь вовни жмут — так у вас кажуть? — то й посивію.

— Ще бувши в Союзі, я одержав лист, де ваші відомі професори високо оцінюють мої роботи, — ніби між іншим сказав Пильнюк.

— Не бачу захвату зараз. Невже наші корифеї такі мінливі у настроях?

— Ет, на відстані хвалити завжди легше, — байдуже намагається відмахнутися Тихін, хоч насправді Докія торкнулася найболючішого. — Великого Больцмана теж не зрозуміли чи не захотіли зрозуміти. Довелось, бідоласі, накласти на себе руки. Я не повторю його вчинку, хай не сподіваються ваші кити. Я довгожитель. В огні не горю і в воді не тону.

— А що то є кит? — мило схилила голову набік Докія, і її звабливі очі кольору морської бірюзи грайливо зблиснули, затьмарюючи навіть діаманти в сережках.

— Ну, такий звір морський, — сторопіло спробував пояснити Пильнюк.

— А ви вірите, що можна побудувати суспільство, принципово відмінне від нашого? — без усякого переходу, з тією ж милою грайливістю запитала жінка.

— Наші будують, і я допомагаю, — похвалився Тихін і