Лариса Юріївна Копань - Пульсари

відчув раптом тужний біль, згадавши колишній свій кабінет заступника декана і колишню лабораторію; та зло, образа на тих, хто із заздрощів, насильно розлучив його з жаданою славою, на яку він, безсумнівно, заслуговував, пересилили тугу, витіснили її, і всі куточки його душі заполонив спрут враженого самолюбства.

«Я ще покажу вам, примітиви і заздрісники, де сходить сонце».

— Не дивись на мене так проникливо — я правильно сказала? — засміялася Докія. — Твої підозри обгрунтовані. Я справді подруга, чи, як у вас кажуть, добра знайома одного із керівників інституту миру. Фірма, сподіваюсь, тобі відома…

— Ах ти ж, мамочко моя! — не виказав ніякісінької тривоги Тихін з приводу таких знайомств Докії. — Та я, щойно пірнувши у ваше голубе море, вже знав, що ви неодмінно захочете мене завербувати. Всі ласі на готовеньке. Але ж і я гав не ловив. Перезнайомився уже з трьома… ні, з чотирма красунями. Але ділову розмову чую від тебе першої. Ну-ну, цікаво.

Мило усміхаючись, бірюзовоока Докія надягла розлітайку, легку й прозору, немов сплетену з осіннього павутиння.

— Ти практична людина. Мої подруги, чи, як ти кажеш, красуні, так і писали у звітах. Хвалили тебе. Радили говорити прямо.

— Ах ти ж, господи, твоя воля! Уколола! Та я сам вибирав букет — ти п’ятої національності за ці два місяці. Повернуся додому, буде хоч що розповісти хлопцям про ваше вільне кохання…

— Продемонструєш їм заодно і наочні посібники, чи, як по-вашому це називається, ТЗН — технічні засоби навчання. Ось, — Докія кинула паку фотографій і, задоволена Пильнюковим замішанням, що його він не зміг приховати, почала коментувати: — Оце ти з нашою місцевою красунею. Чудесне було б фото, гімн любові, якби ти поважав правила, рекомендовані для таких випадків біблією. А так… Сам бачиш… А це вже азіатка. Чоловіки з Близького Сходу вмирали б од сміху, угледівши щастя своєї землячки, палітурки корану, якби на них покласти це фото, горіли б од сорому за чоловічу половину роду людського. Ну і так далі. Зверни увагу, що тільки оцей ТЗН — це ми з тобою — не підриває твій чоловічий авторитет. А все тому, що я тебе поважаю — такий знімок можна вивішувати в індійському храмі поруч з зображенням еротичних поз.

Ситуація була не з приємних, але Пильнюк намагався ще тасувати карти, хоч розумів, що був у програші.

— Коли ж це ти встигла проявити плівку?

— Уяви собі, що навіть не знаю, як спрацьовує фотоапарат, — щиросердо зізналась Докія. — То все його робота, — махнула вона рукою на когось, хто мав бути на верхньому поверсі.

— Ну і що? Скажу, що ви клацнули мою голову і зробили монтаж. — Хоч і не козирною, а все ж намагається відбитись Пильнюк.

— Скажеш. Хтось, може, й тобі повірить, а хтось і очам своїм. І піде сміх серед твоїх приятелів і колег. Тільки начальству буде не до сміху… Аморалка — я правильно зробила наголос? — фініта генію…

«Примітивна шантажистка, — починає злоститися Пильнюк. — Але цікаво, чого вона хоче».

— Ближче до діла, Докіє. І по порядку. Що пропонуєте ви, що мушу робити я?

— Викидаємо ці знімки на смітник і разом спалюємо фотоплівку, — по-діловому перераховує Докія. — А тебе оголошуємо великим фізиком, якого затирали — правда ж, смішне слово? — дома і який здобув лабораторію і визнання лише у нас. Будуть інтерв’ю, статті, гонорари і три співробітники.

— Десять, — удавано завзято торгується Пильнюк, хоч жартувати йому зараз зовсім не хотілося.

— Три.

— Вісім! З них дві друкарки. Вибираю сам.

— Три.

— Ну давай далі. Оголошуй усе меню. Поки ще не аго ден.

— Спершу мусиш підписати оце. — Докія вийняла з торбинки і подала Пильнюкові папери — заява в трьох примірниках.

— Я тут з дечим не згоден, — сказав Тихін, уважно прочитавши «декларацію».

— А саме?

— Тут сказано: «Чоловіки п’ють поголовно». І неграмотно, і явна брехня. Треба написати — дай олівець, треба написати: «Деякі чоловіки іноді зловживають спиртним». А отут замість слів «жінки до знемоги метушаться на кухні, на роботі, та ще й прислуговують п’яницям» давай напишемо так: «Славні жінки знаходять втіху в неперервному русі. Вони не лише допомагають сильній статі, а нерідко беруть у свої руки всі важелі».

— Ну-ну. Що ще не так? — хмарніла Докія.

— Оцій ось фразі: «Мені закривали усі шляхи до духовного зростання» теж ніхто не повірить. У вас же запитають, а як же він здобув там вищу освіту, захистив дисертацію і, нарешті, зробив відкриття? Тут, думаю, слід зробити таку поправку: «Останні три роки», а далі — за текстом. А ти що, Докіє, бригадирка тих синьйорин?

— Припустимо, то моя робота на півставки — так, здається, ви називаєте роботу за сумісництвом? А що? Дякуй богу, що в нас є такі бригади. Хоч бацили тебе не сточать — усе культурно, чисто і навіть артистично. Одні йдуть до театру, інші, хто багатший, — до нас. Мистецтво — ось хребет нашого хобі.

«Що артистично працюють, то це вже точно, — згадав Пильнюк Докіїних подружок. — Але всі вони заражені якимось прагматизмом, — почав дошукуватись вад. — Немає у них сердечності. І ласкаві, а якісь нещирі. Та й Докія добряче стерво», — сердито подумав він, зиркнувши на фотографії, що віялом розсипалися по ліжку.

— Але ж і твоє тіло на тих шедеврах. Моя ганьба поруч з твоєю. — «Із жінкою, може б, і не годилося говорити таким тоном, — подумав Пильнюк, — так сама ж