Лариса Юріївна Копань - Пульсари

— То моя реклама й гонорар, — без усякого сорому, як про річ звичайну, сказала Докія. — Якщо з тобою не дійду згоди, знімки надрукують у журналі. Туристи їх випадково прихоплять з собою, і хоч один примірник, а потрапить до твого інституту. «Дотанцювався наш Тихін», — скажуть твої колеги. А батько від ганьби покінчить життя самогубством, заповівши все майно онукові. Чи не так?

— А про нього звідки знаєш? — скинувся Пильнюк. Хоча що тут запитувати… — Значить, все-таки вважаєте мене перспективним спеціалістом, якщо так досконально вивчили біографію… То вже розщедрюйтесь на десять співробітників плюс дві друкарки. Тебе можу взяти секретаркою. — Він грав зараз всесильного інженера Гаріна, який, було, вирішив, що його гіперболоїд — то ключ до панування над смертними. Та на відміну від самовпевненого інженера Пильнюк іще сумнівався щодо вартості «ключа», і тому, внутрішньо готовий до зради, уголос він би ніколи не визнав, що обрав такий спосіб помсти своїм недругам і заздрісникам. Він грає, жартує, він стоїть на порозі, готовий щомиті або зайти, або вийти. Але він зовсім не хоче, щоб його тягли, підштовхували — ініціатива повинна бути в його руках.

Докія в цю мить теж подумала про ініціативу, відчувши, що втрачає її, відколи згадала про онука. А клієнт, бач, одразу й скористався тактичною помилкою. Що ж, доведеться виконувати повний варіант…

Вона підійшла до бара, вмонтованого в стіну, взяла пляшку тонізуючого напою, неквапливо відкоркувала її, налила пінястої рідини у келишок, а в пляшку непомітно кинула маленьку голубу горошинку. Вмостившись у кріслі, що ледь вміщалося між баром і ліжком, Докія ліниво пригублювала свій келишок, зрідка поглядаючи крізь нього на веселе сонце, що пробивалося в невеличкий, але охайний номер.

— Ну й система ж у вас, ну й звичаї,  — не стерпів Пильнюк, ковтаючи слину. — Кожен тільки про себе дбає. Могла б і мені подати… Я потім тобі кілька днів відгулу дам.

— А я не годжуся тобі в секретарки. Сам переконався, що я жінка єн тодо ель вігор де ля віда, тобто, як у вас кажуть, нівроку. А з тобою тільки морока… Так що не подаватиму я тобі пепсі-колу. І взагалі, нам пора прощатися — віл рисаку не пара.

Докія почала одягатися.

«Ну й не треба», — ображений Тихін піднявся з ліжка, зробив кілька вправ, щоб заспокоїтись, хильнув із пляшки прохолодного напою, — все-таки розмова була не з приємних.

— А чому це ти мене бракуєш?

— Половинчатий. Як клоун — одна ногавиця червона, а друга біла. Хочеш побільше урвати — це прекрасно, значить, маєш смак до бізнесу. Але ти не хочеш платити… Після твоєї правки заява про політичний притулок втрачає гостроту. Або ти нас вважаєш дурнями, або, даруй, сам… І тут, бачиш, у тебе «або — або». Нам же потрібні чіткість і точність. Задарма тільки сніг падає.

«Яке вона має право говорити зі мною таким тоном? Забула, хто я? Повчає, бач, насміхається. Отаке ніщо…»

Тихін відчув непереборне бажання покласти цього ідеологічного противника на лопатки й довести свою цілісність. Він би негайно так і вчинив, якби пачка фотографій не нагадувала, що десь за стіною сидить колега цієї душоловки і клацає апаратом.

Докія ніби прочитала Тихонові думки — підсунула крісло до стіни, вилізла на нього, дотяглася рукою до плафона, відкрутила, вийняла звідти фотоапарат. З шухляди, що була навіть не замкнута, видобула рулончик плівки.

— Візьми негативи. Хай пропаде пропадом заробіток — не хочу, щоб моє тіло бачили поруч з твоїм, ще в симпатії до совітських звинуватять, а я ж не вічно буду молодою, треба й про майбутнє дбати… Та й дівчат варто пожаліти. Їдь додому, половинко, ні риба ні м’ясо, ні чортові свічка ні богові кочерга.

«Все-таки переплутала слова останньої приказки, — зловтішно посміхнувся Тихін, — Не дуже вона й мовою володіє, а ще повчає».

Відчувши, що якось та виплутався з халепи, Тихін посміливішав, з полегшенням зітхнув. Але усвідомлення того, що він не потрібен цій жінці, принизливе почуття «забракованості» ятрило душу, перероджувалось у потребу помсти, в бажання самоутвердитися.

— Ні в городі Митрофан ні в селі Селіфан, — тим часом грайливо демонструвала знання мови Докія. — Ні пан ні пропав. Ні пішки ні верхи… Попрощаємось, Тихулечко. Ах, до чого ж специфічне ім’я! В тебе ще не пропало бажання гуляти?

Тихін не знав, що й відповісти, бо, на власне здивування, всупереч логіці подій і здоровому глузду, бажання в нього не пропало, а заполонило його, як ніколи в житті. Може, тому, що прощався назавжди з Докією? Може, насмішки так вразили його самолюбство?

— То що, так і розійдемось… ворогами? — Очі Тихона заблищали, зіниці розширились, гігантський приплив сил штовхав його до звабниці.

Але Докія взяла свою сумочку, граціозно ухилилася від обіймів і, зблиснувши на прощання сережками, вийшла з номера.

Тихін склав фотографії у свій лакований портфельчик, зашнурував черевики. «Чорті-що! Сервіс називається! Навіть сніданок не принесли. Напхали буфет пепсі-колою і заспокоїлись». Рішуче натиснув кнопку.

Покоївка не забарилася. І була це така пікантна, пишна блондинка, яку можна побачити хіба що уві сні,  — Тихін так і вкляк посеред кімнати, не чуючи навіть, що вона белькоче.

— Що синьйор хоче? — співуче, мов срібний потічок, лилися з її вуст слова.

— А чорт з вами і з вашою філософією! — ніби не своїм голосом, але рідною мовою сказав Тихін і пішов на приступ блондинки. — Ти хіба не бачиш, що бригадирша Докія розтривожила душу і зникла не попрощавшись? А хто мене тепер утішить?

Жінка щось засокотіла ніжною скоромовкою, показала пальчиком на