Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

рівня мовної й загальної культури тих, хто його вживає. Воно непридатне для наукового вжитку через його негативно-емоційне забарвлення, а його використання вважається порушенням лінгвістичних вимог до терміну. Крім того, релігійна нетолерантність, підлягає оскарженню як порушення окремих норм Конституції України та міжнародних документів про свободу совісті та віросповідань, зокрема кваліфікується як “образа релігійних почуттів”. Мені відомі факти, що християни ображалися, коли їх називали “ісусівцями” (тобто послідовниками Ісуса) чи “христосівцями” (послідовниками Христоса). Хоча основою цих назв є лише ім’я їхнього Бога, а словотвір аж ніяк не суперечить нормам української мови (пор.: ленінці, гітлерівці, або навіть шевченківці як, скажімо, мешканці села Шевченкове), однак незвичні суфікси надали словам певного зневажливого відтінку й викликали у християн роздратування. Чому ж тоді всі церковні ієрархи і навіть деякі науковці не хочуть бачити образи в терміні “поганство”?

В англійській мові поняття язичництво передається словом pagan, де воно не має такого негативного відтінку, або словом heathen – дослівно “вересова людина” (тобто лісова, природна, людина, яка живе серед рослин, зокрема в заростях вересу). У Римській імперії (а також в Румунії) на позначення язичників використовували також слово heiden, наприклад, вздовж доріг, що вели у слов’янські землі (напр., в Богемію), християни вивішували вивіски “straff die heiden” – “покараємо язичників”.

Українське язичництво як витокова релігія українців за своєю сутністю є православним, що до Х ст. означало віру місцевого автохтонного населення Київської Русі (про це йтиметься в частині ІІІ. 5).

Не зважаючи на те, що нині відродження давніх релігійних культів комусь може видаватися непотрібним анахронізмом, однак, як я показала в другому розділі цієї праці, у всьому світі спостерігається виникнення груп і рухів, що присвятили себе відродженню втраченої релігійної культури та пошуку свого етнічного коріння. Це факт, з яким уже не можна не рахуватися. В цьому, безперечно, проявився і феномен етнічної (природовідповідної) релігії. Це цілком закономірно: багато освічених білих людей вважають, що зберегти наші нації як самобутні спільноти можливо тільки шляхом відродження етнічних світоглядних і релігійних систем.

Отже, загальна мета етнорелігійного відродження в Європі – збереження і поліпшення здорової расово-генетичної і духовно-культурної спадщини Білої Європейської Раси. І в цьому нема ніякого злочину “расизму” – є цілком природна стурбованість за збереження свого расового типу, своїх націй і боротьба за їх існування!

Реконструкція етнічної релігії після майже тисячолітньої перерви – завдання не з легких. Нині, коли втрачена або спотворена практика ініціації, магії, обрядовості, багато прихильників язичництва звертаються до релігійних традицій інших народів. Відсутність рідного сакрального наповнення живої традиції, спричинена довгим пануванням християнської церкви з її чужою юдаїзованою ідеологічною надбудовою, викликає і негативне ставлення деяких сучасників до релігійної метафізики. До того ж, вони по-різному уявляють собі так звану “реконструкцію етнорелігії”. Декому вона видається неможливою взагалі, мовляв “двічі в одну річку не ввійти”.

Однак, слід звернути увагу на те, що українське язичництво існувало, хоч і в таємних, прихованих формах, паралельно з християнством протягом всього останнього тисячоліття. Це дало змогу надовго затриматись багатьом релігійним уявленням у побутовій і святковій обрядовості. Відомо також, що навернення народу до християнства розтяглося на кілька століть. Випадки насильницького охрищення язичників зафіксовані навіть у ХІХ столітті, наприклад, за даними “Известий о состоянии и приращении православного народонаселения” у 1847 р. похрищено 1522 язичники. Не зважаючи на переслідування офіційною церквою язичницької віри (знищення волхвів, спалення богослужбових книг, руйнування древніх святилищ і храмів, вирубування священних гаїв), потреба в них не зникла, і про їх існування свідчать численні церковні документи. Народ зберігав у різних формах довіру до давніх прадідівських релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома у колі своєї сім’ї: Святвечір, Великодній обід, освячення вогнем чи водою хати або худоби, подвір’я, поля чи зерна тощо.

Аналіз наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про українське язичництво свідчить, що синкретизація етнічних елементів зі світовими релігіями (в даному випадку – християнством) відбулася в світогляді й обрядовості українців не раніше ХVІІІ – ХІХ століття. Якщо навіть на початку ХVІІІ ст. маємо згадки про волхвів, з якими веде постійну боротьбу християнська церква, то, очевидно, що народ звертався за послугами до служителів етнічних культів і підтримував зв’язок з Рідною Вірою.

Ряд фактів свідчить про те, що християнська церква безуспішно викорінювала рідновірські обряди аж до ХVІІ ст. Так, християнський чернець Іван Вишенський писав повчання до народу про знищення писанок, колядок, щедрівок, купальських вогнищ, поминальних трапез на могилках покійних родичів, вказуючи на їхній язичницький зміст [94; 48]. Лише в середині ХVІІІ ст. церква, нарешті, зрозумівши марність цієї боротьби, змінює тактику: надавши язичницьким обрядам християнського забарвлення, вона включає їх до своєї культової практики. З цього часу відбувається інтенсивна синкретизація двох релігій – етнічної і світової. Однак і ці спроби виявилися малоефективними, хоча й справили певний вплив на народні маси. Давні релігійні традиції в усіх слов’янських країнах, у тому числі й Україні, відроджуються громадами Рідної Віри завдяки збереженості давніх знань у синкретичних формах, особливо святах річного кола.

В. Шаян через відсутність сповідників Рідної Віри за кордоном на першому етапі ще не ставив своїм завданням вироблення обрядовості та реконструкції річного календаря, але окремі замітки про обрядовість Рідної Віри знаходимо у його листах до друзів, які він посилав у Канаду. Зокрема, описані ним обряди запалювання Священного Вогню на сонячні свята. Чи не найкраще описані ним Різдвяні обряди [521. 367–429], а також обряд поховання, деякі ініціаційні обряди та інші окремі згадки про українську обрядову систему, яку В. Шаян радив відновлювати шляхом вивчення фольклорно-етнографічних відомостей та наповнення їх язичницьким релігійно-філософським змістом (Листи від 15, 16 червня та 1 липня 1969 р.) [15].

Життя українського язичника від народження до самої смерті супроводжується певними ритуалами, що українською мовою називаються обрядами і означають “порядок, лад”, тобто ряд послідовних дій, що мають свої правила, які слов’яни виконують щодня. Давнє слов’янське значення слова ряд – черга, шеренга, а також – договір, угода. Це слово має також і конкретне значення: ряд – дощані столи з лавами, які наші пращури збивали спеціально для частування великої кількості людей на весіллях, поминках, інших родинних урочистостях (пор. також торгівельний ряд на базарах). Саме “обрядування” первісно означало обхід гостей по рядах з частуванням (стравами, напоями), без якого не обходилося жодне із язичницьких свят. Відомі ритуальні бенкети, які називалися братчинами, і відбувалися після кожного Богослужіння, особливо на великі свята сонячного циклу Кола Сварожого, коли, окрім частування, передається по ряду ритуальна чаша