Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

або ріг – символ добробуту. Кожен учасник братчини, тримаючи ріг зі священним напоєм, виголошує славу Богам і передає його далі за ходом Сонця (посолонь, тобто справа наліво). Пізніше слово обряд стали застосовувати до всіх родинних чи святкових народних церемоній.

У деяких працях початку ХХ ст. тип синкретичної православно-язичницької релігійності отримав назву “побутового православ’я”. У 1930 р. К. Моторін зазначив, що побутову релігійність східних слов’ян доречніше було б називати терміном “православне язичництво” [Моторин. 141].

Таїнства і обряди Рідної Віри що збереглися, існуючи паралельно з офіційним християнством: творення роду (вибір пари, весілля, вінчання), священної жертви (причастя), смерті й безсмертя (поховання, перехід душі до царства Сварога), посвята (вікові та станові ініціації: в один рік, у сім років, на повноліття, посвята у воїни, висвячення в духовний сан), введення у віру (показ Богам новонародженого), наречення (надання імені дитині), посвячення в Рідну Віру дорослих, очищення та ін. Наші предки вважали, що в кожної людини є три найбільших свята: народження, весілля і похорон (що також є урочистою подією, бо давній язичник розумів свій перехід до світу Нави як свято поєднання зі своїм Родом, але вже в новій якості – у гурті предків).

Існує також багато обрядів пов’язаних з важливими подіями життя родини – побудовою чи переходом до нової хати, купівлею худоби, вигоном її на пасовище, оранкою, сівбою, збиранням лікувального зілля, винесенням вуликів, полюванням тощо.

Релігійно-синкретичні форми ортодоксального християнства можуть також до певної міри виступати основою для очищення і подальшої реконструкції етнічної релігії. Річ у тім, що релігійні уявлення не народжуються з кожним новим поколінням, у свідомості людей не відбувається кожного разу складного процесу їхнього дозрівання. Нові покоління “засвоюють” релігію як історичну даність, як звичай, як узаконений часом тип світосприйняття й світогляду. Однак, сам звичай вже не становить собою сакральної системи: дуже часто носії звичаю не можуть пояснити чому вони так роблять (“так треба”, “так годиться”). Переважна більшість українських звичаїв уже позначена сильним синкретичним світоглядом з перевагою християнських міфологем, особливо щодо церковного календаря, постатей “святих мучеників” тощо.

Важливою причиною існування релігії загалом є наявність певних традиційних релігійних вірувань, які й визначають характер розвитку релігійних уявлень у нових умовах, їхню відносну самостійність. В основі генези релігійних форм лежить релігійний синкретизм як один з головних чинників цього процесу. Його дослідження виявляє, на перший погляд, парадоксальне явище: вірування, які походять з давніх історичних часів, відзначаються більшою стійкістю, ніж сучасні релігії (у т. ч. світові) [276]. Відбувається ніби повернення релігії до виконання своїх первісних функцій: регулятора простих норм моралі, “доправових” або в правовому відношенні нерегульованих сторін людського буття. При цьому особливу живучість виявляють ті сторони релігійного життя, які пов’язані з природним циклом людського існування, і ті, які відображені в архаїчних релігійних формах, але вже дещо трансформованих і закріплених у ритуалах світових (монотеїстичних) релігій.

Розвиток будь-якої релігії, як правило, має синкретичний характер. Саме синкретичний характер релігійних поглядів сприяє мобільності релігійної догматики і культової практики, їх рухливості.

Хоча релігійно-синкретичні погляди на всіх етапах розвитку суспільства не можуть з’являтися одразу – необхідний період взаємодії, взаємовпливу різних релігійних систем. Відомо, що й християнство змогло повільно і поступово поширитись серед народу, тільки приймаючи синкретичні форми, чіпляючись за споконвічні вірування і обряди язичницької давнини. Компроміси християнства з місцевими культами і народною звичаєвістю можна простежити як на теоретичному рівні, так і на рівні масової побутової свідомості віруючих. На основі залишків язичництва у християнстві також можлива і реконструкція суто язичницьких форм релігійності.

Уже Володимир Шаян у своїх працях “Студії над Ведійською думкою” та “Джерело сили української культури” [521. 823–877, 429–447] накреслив шляхи реконструкції Рідної Віри, звернувшись до арійської духовної спадщини, фольклорних українських і загалом слов’янських джерел. Він стверджував, що складовими цієї реконструкції стануть “вчення про безсмертність життя, безсмертність ідеї у таємній пам’яті Всесвіту. Наша віра є створена із елементів старинної арійської Віри та об’явлень в сучасності. Тому ця віра буде Українською, і рівночасно Загальноарійською... Наша віра – це наймодерніша наука у виді міфології... Відроджуючи Рідну Віру, ми продовжуємо духову лінію розвитку: Віри Святослава, боротьбу Хмельницького, духового відродження Сковороди і Шевченка. У мові міфології і дійсної духової метафізики це зветься втіленням” [521. 140].

Таким чином, до поняття “реконструкція етнорелігії” слід послідовно включити: 1) накопичення достовірних наукових фактів про слов’янський пантеон, богослов’я, обрядовість, календар; 2) релігієзнавче порівняння етнорелігії певного народу зі спорідненими традиціями та доповнення прогалин в її системі з допомогою даних про релігію свого суперетносу; 3) релігієзнавче порівняння слов’янської бази даних з наявними арійськими священними текстами та доповнення її прогалин з допомогою ведичних даних; 4) релігієзнавче порівняння язичницької системи з християнськими уявленнями та обрядово-календарною звичаєвістю, що збереглася; 5) переосмислення фольклорно-етнографічних даних з точки зору язичницької релігійності та відокремлення від них християнських ідеологічних нашарувань; 6) з врахуванням усього широкого спектру зібраних таким чином даних, укладання сучасних богословських, сакрально-обрядових, календарних та морально-етичних основ Рідної віри; 7) апробація відродженої духовно-культурної системи в діючих громадах Рідної Віри та у повсякденному житті громадян.

Додамо до цих основ астрономічні дані та спроектуємо на них народно-етнографічні відомості про свята, які в синкретичному вигляді містять інформацію про їхній духовний зміст, обрядовість і словесну магію рідної традиції. Очистимо їх від пізніших чужих нашарувань. Так краплю по краплі збиратимемо все до єдиної слов’яно-арійської системи.

ІІІ. 2. Періодизація розвитку етнорелігії

на теренах України

За 50 тисяч років існування релігії змінилися сотні тисяч релігійних форм. Етнічна релігія автохтонного населення України має кількатисячолітню історію, старшу від християнства більше, ніж на 7 тисяч років. Формування язичницького світогляду предків слов’ян, у тому числі й предків українського народу, припадає на час переходу індоєвропейської людності до протонеоліту. Періодизацію розвитку релігійності на українських теренах можна розглядати як кілька великих епох у житті й світогляді автохтонного населення території України.

Видатний український вчений-археолог М. О. Чмихов помітив, що “хронології періодизації пам’яток мідного-бронзового віків України відповідають і основні етапи в історії Давнього Єгипту” [506. 101]. Приміром, єгипетські піраміди були символами вранішнього сонця, так само, як і кургани на теренах України. А похоронні обряди, здійснювані в цих культових місцях, вважалися необхідною умовою для переходу душ покійних на небо (Рай, Луки Сварожі). Така синхронізація, на його думку, свідчить не про наявність окремих паралелей, а на спільність історичного процесу на цих територіях, тобто місцях проживання усіх індоєвропейських народів, у тому числі й слов’ян [506. 106–107].

Розвиваючи думки Гесіода (про 5 періодів розвитку людства) і Овідія (про 4 таких періоди), вчений прийшов до висновку, що вони “точно відповідають рисам